Розділ «Одні»

— А де ж люди? — спитав Лесь у свого охоронця-гіда.

— А людей в Африці вже сорок років як немає, — відповів охоронець.

— Як це, немає? — перепитався Лесь.

— Отак, немає — померли всі від вірусу-мутанта, після ядерної війни.

Лесь вражено стояв і дивився на величну савану перед собою. В його уяві постали стріляючі в нього чорношкірі партизани, але вони швидко змінилися баченим у одному африканському селищі хлопчиком — по-смішному великий живіт, палець, засунутий до рота, великі очі, що зацікавлено та насторожено водночас дивляться на нього, — його теж немає. Лесь відвернувся від охоронця і заплющив очі. А по савані далі йшли вічні стада антилоп…

Лесь почав вимагати, аби йому привели історика — він хотів дізнатися, що ж сталося за ці сорок років. І йому дійсно привели історика, який, проте, більше нагадував Лесеві якогось валютного міняйла його часу. Виявилося, що Лесь був недалекий від істини: не встигши і привітатись з ним, «історик» одразу витягнув гаманця і розклав перед Лесем гроші. Не менше десяти хвилин знадобилося Лесеві, аби зрозуміти, що в цьому світі історію, архітектуру — видатні будівлі, як й історичних діячів, завжди любили зображати на купюрах — вивчають по грошових знаках: ніяких підручників не випускається, а старі вже давно зотліли. Проте, навіть від цього «історика» Лесь дізнався про речі, які його просто вразили. Від вірусу мутанта, що утворився внаслідок Південно-Азіатської бійні загинуло населення не лише Африканського континенту, але й Америки, Азії… В живих залишилося тільки населення його України. А завдячувати українці мали чорнобильській катастрофі — одразу після того, як на АЕС стався вибух, утворився грип-мутант, який був майже ідентичний до пізнішого, мутованого внаслідок всесвітньої ядерної бійні. Але чорнобильський грип був набагато менш шкідливим. Багато з українців, які перехворіли на нього після чорнобильської катастрофи, навіть не зрозуміли, що вони хворіли. На жаль, внаслідок специфічних природних умов, чи ще чогось, чорнобильський вірус набув розповсюдження лише на території України. На жаль — тому що саме цей чорнобильський вірус послугував українцям квитком у майбутнє: саме він був тим щепленням, яке убезпечило їх від справді жахливого вірусу — виплодка пізнішого атомного безумства людства. Коли настав час всесвітнього апокаліпсису, українці просто пережили ще одну епідемію грипу. А коли останній з них перехворів і виздоровів, раптом виявилося, що вони залишилися у світі Одні.

Лесь сидів на кушетці, обхопивши голову руками. Він згадував свого єдиного живого рідного — брата, що поїхав до Сибіру і не подавав жодних вісток. Тепер десь там повинні були б жити вже доросліші за свого дядька племінники. Мали б… Для чого він туди їхав?! Доля, просто українська доля… Потім йому знову пригадався чорношкірий хлопчик, з настороженим поглядом та великим животом. Що ж його доля? Що ж мільярди інших доль? Їх просто вже немає, наче й ніколи не було. Лише вони — українці, залишилися одні, одні на весь великий білий світ. І мир всім тим, кого не стало — жовтим, білим і чорним, блакитним і карооким, високим і недуже… І тим, хто натискав кнопку пуску ракети, і тим, хто її конструював, і тим, хто помер, навіть не зрозумівши від чого. Лесь сидів на кушетці, заховавши обличчя в руках — один з тих, хто вижив, один з тих, хто оплакував.

Проте життя є життя, і Лесь не був би Лесем, якби не приділяв значної уваги й іншим його аспектам. У містечку була жінка, яка йому подобалася, а отже за нею варто було і привдарити. Вже тоді, коли він тільки з’явився, Лесь помітив її серед натовпу оточуючих його людей. Вона йому справді сподобалася. І яка різниця, що це була єдина особа жіночої статі на все містечко — Лесь на те не зважав, вона просто мала бути його — і все. Тому Лесь, незважаючи на роздратовані погляди інших чоловіків, особливо одного його чорнявого охоронця, просто пер напролом до Мар’яни (так звали цю дівчину) і її серця: ось — я, Мар’яно, а ось — моя зболіла за Вами душа. У цьому був весь Лесь — якщо жив, то жив так, якби йому залишався всього один-однісінький день. А може, це дійсно було правдою, може, ще мить — і все, що його зараз оточує, враз щезне, і він знову опиниться у колі чорношкірих партизан.

Одного разу він ішов берегом і, раптом, побачив Мар’яну, що стояла коло самої води у товаристві декількох (і, звичайно ж, чорнявого) охоронців. Він дивився на неї, на її здорове тіло, усміхнене обличчя і питав себе, чому вона досі ще не його. Керований якимось підсвідомим поштовхом, він підбіг до Мар’яни, схопив її на руки і прямо в сорочці та штанах шубовснув з нею, здіймаючи фонтан бризок, в океан. А за якусь хвилину вони виплили назад, і сміявся Лесь, і сміялась Мар’яна, а навкруг них стояли спохмурнілі охоронці. А коли сонце сховалось в океан, Лесь, нарвавши якоїсь трави коло того місця, де жив, рушив до Мар’яни. Місяць стояв угорі, з моря повівав легенький бриз — все було так, як має бути, коли йдеш до дівчини. І Лесь був вдячний за це небесам, цій чужинській землі, цьому незнайомому часу. Коло її домівки він на мент зупинився, аби в уяві подивитися на себе зі сторони: високий чорнявий юнак спортивної статури з розумним поглядом — невже йому хтось міг відмовити? Лесь піднявся до неї на ґанок і постукав. Мар’яна відчинила так, наче чекала на нього, а саме так і повинно бути, коли в небі світить щербатий місяць, з моря віє свіжий бриз, а в двері стукає непоганий хлопець. Лесь усміхнувся, вручив їй букет і сказав — що ж він їй таки сказав? А хіба не все одно, що він їй сказав! Основне, що за хвилину він уже цілував Мар’яну, а Мар’яна цілувала його. Таким був Лесь, і такою була Мар’яна…

Так почався їхній роман, а може навіть і кохання. Лесь не міг дочекатися вечора, коли замість нестерпної спеки настане прохолодна ніч і він зможе десь у віддаленому куточку пустельного пляжу зустрітися з Мар’яною. Звичайно, у такому невеличкому містечку всі про всіх знали, мабуть, знали і про них, але при ньому нічого не говорили, хоча чорнявий охоронець кидав у його сторону вбивчі погляди: як цей чужинець міг щось крутити з його Мар’яною! Але Лесь просто не звертав уваги, це було абсолютно не важливо, порівнюючи з тим, що ввечері на пляжі його чекатиме Мар’яна. І будуть лише океан, Африка та вони — і більше нікого.

Лесь весь час намагався зрозуміти, що ж таки сталося за цих сорок років. І найбільше його цікавили гуманітарні дисципліни, культура. З технікою все було ясно — її якість, технічні показники значно погіршилися. В містечку було декілька джипів, навіть одна подоба «Мерседеса», але, на жаль, це всього лише була подоба, слабке наслідування. Але це ще якось можна було пояснити — якщо була зруйнована вся світова економіка, то дійсно важко було б налагодити виробництво тих же «Мерседесів». Але культура… Здавалось, українці дістали рідкісний шанс відродити свою самобутність, повернутися до своїх витоків і на основі цього збудувати свій світ, та вийшло все навпаки.

Лесеві вдалося дізнатись у вчених, що займалися проектом з машиною часу, багато чого цікавого. Після того, як світова цивілізація була знищена, українці страшно «затужили» за її «здобутками». Однак мова йшла не про те, що висіло на стінах в музеях чи звучало в костьолах та консерваторіях, а про те, що продавали ще за Лесевої пам’яті в переходах та кіосках. Так з’явилася Пугачова II, Кобзон III і т. п. І так було у всьому, хоча в знайдених газетах двадцятирічної давності — новіших не було — говорилося про небувалий розквіт нової культури. А нової культури, як і взагалі хоч якоїсь культури не було: запозичені «культурні здобутки» просто не могли розвиватися, свої ж були забуті. Так, за Пугачовою II з’явилася Пугачова III і IV, а Кобзонів нараховувалося вже аж шість. Причому всі вони виконували одні й ті самі пісні, тільки вже значно здеградовані від нашарувань останніх років. І так було у всьому! Стосувалося це і мови. Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги — інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.

Єдиною рисою українського характеру, яка уповні розвинулася після катастрофи, була роз’єднаність українців. І вона набула просто чудернацьких форм. Ті татуювання на долонях, які Лесь помітив одразу по своїй з’яві у цьому світі, були нічим іншим, як знаками кланової приналежності. Всі українці від самого народження належали до певного клану, що й засвідчувало татуювання емблеми клану. Не було жодного українця, який би не мав на своїх долонях татуювання, а отже не належав би до певного клану. Лесеві було досить тяжко усвідомлювати, що світ майбутнього виявився світом розбрату, світом кланів, світом заплямованих клановими емблемами долонь…

Про це, та й не тільки про це, він мав якось розмову з Мар’яною. Був вечір, і сонце, що ховалося в океан, забарвило водяне безмежжя у такі фарби, що, здавалося, воно назавжди хотіло попрощатися з великим білим світом, залишивши по собі лише цей кольоровий спогад. Вони лежали на березі океану. Лесь бавився Мар’яниним кучериком, на серці чомусь було сумно, і може тому він захотів поговорити про те, що давно його турбувало.

— Мар’яно, чому воно все так вийшло?

— Як?

— Там, в минулому, було майже все так само, як тут. Але чомусь мені все здавалося, що в майбутньому повинно щось змінитися на краще. А вийшло так, що нічого не змінилося, а навпаки якось все просто закостеніло.

Впертий Мар’янин кучерик у пальцях Леся все не хотів набувати бажаної форми.

— І ти знаєш, Мар’яно, мені здається, що причину треба шукати у моєму часі, щось у ньому було таке, що, власне, і призвело до цього закостеніння.

— Щось було, кажеш?