Розділ «Одні»

— Та навкруг же вороги.

На що кубанець заперечно похитав головою.

— Вилізь зі своєї ями та подивися.

Лесь обережно — аби кулею не підчепили — роззирнувся довкола і ахнув: тепер його окоп розташовувався зовсім в іншому місці — вже за мінним полем, метрів за триста від того місця, де він був справді викопаний і де вже порядкували чорношкірі партизани. По їхніх рухах навіть з цієї віддалі можна було визначити, що вони вкрай здивовані — білий щезнув прямо з їхніх рук.

— Помахай їм рукою — вони тебе не побачать, — підказав кубанець.

Лесь так і зробив, і вони справді його не побачили.

— Принаймні для цих ворогів ти вже недосяжний, — констатував козак.

— Я що, вже… на тому світі? — ледь чутно запитав Лесь.

— На тому, на цьому — сам не знаю. За півгодини вони (це «вони» він вимовив з крайнім почуттям презирства) тобі все пояснять. А поки давай вип’ємо, і я постараюся тобі розказати одну справді важливу річ.

І вони випили рідини з пляшки, що виявилася напрочуд смачною запіканкою. Потім кубанець вже випив сам. І тільки по тому почав говорити — з натугою, наче кожне сказане слово завдавало йому нестерпних мук.

— Після того, як зруйнували Січ, ми подалися на нові землі. Розсудили так — на старій Січі били бусурман, будемо їх бити і на новій. Все б добре, та тільки мав я на зимівнику жінку з малою дитиною. От моя жінка руками й ногами — не поїду, та й годі. Казала, нехай син наш виросте на Вкраїні — у краї з тихими водами та ясними зорями. Це ж батьківщина наша — говорила. Ясне діло — жінка! Я її переконую, як нам на новому місці добре буде, тільки відвоюємо у бусурман землю та й заживемо ще краще, ніж тут. А вона все своє — на чужому добра нам не бачити, кісткою воно нам у горлі стане. Вперлася — й нікуди. Та я таки наполіг на своєму. Не переконав, так заставив — поїхали таки. Та не в добру годину вибралися ми в дорогу — тяжко захворів і помер під час подорожі мій синок. А на новому місці — всього за пару місяців — і жінка за ним услід пішла. Залишився я один. Та, слава Богу, мало часу залишалося для смутку — життя на новому місці було дуже неспокійним. Саме місце дійсно було непогане, якби не ті кляті бусурмани — не хотіли нікого визнавати і землю свою нікому не хотіли віддавати. От за цю землю ми з ними і зчепилися. Та ще й як зчепилися! Багато крові пролилось, та тіснили ми їх таки, бо сказано — діло наше правим було. І от залишався в тих бусурман всього один аул — останній їхній прихисток. Вибралися ми у похід і до нього. Коли підходили до аулу, зав’язався жорстокий бій, та все рівно — знай наших — перемагали ми їх. Хоча скільки ж ми там голів своїх поклали — хто полічить! Та мені тоді здавалось, що ці жертви не марні, що за праве діло ми голови клали — аби замість їхніх клятих плоскодахих аулів звелися наші села з білявими хатками та вишневими садками. Аби постала тут нова країна з тихими водами та ясними зорями.

Зупинились ми лише тоді, коли вже нікого й рубати було. Навколо все палало і нічого не було чути, крім гуркотняви всепоглинаючого полум’я. Аж раптом до нас долинув плач дитини. Кинулись шукати і в одній з палаючих хиж знайшли дитину, майже немовля. Ми вже не могли вбивати, час смерті закінчився. І це відчували всі. Може тому кум мій мені і сказав: «Візьми його собі, моя жінка тобі його вигодувати допоможе, буде тобі на старість заміна». Подивився я на нього і чимось він мені мого синка покійного нагадав. І взяв я його таки до себе. Ріс він слухняним та здоровим. Кума його нагодує, в гойдалку покладе, тут я йому щось про нашу козацьку славу почну розповідати, пісню нашу мелодійну заспіваю. А він малий був, говорити ще не вмів, все по-дитячому лопотів. Ну, я думаю, хай собі поки лопоче, все рівно ж колись говорити навчиться. Аж ось мій кум мені одного разу і каже: «А ти знаєш, здається мені, що твій синок по-бусурменському лопоче». Не повірив я йому, та все ж почав і собі до його лопотіння прислухатися. І точно, став і я у його мові вчувати то покрики дикі воїв бусурменських, то плач їхніх жінок затятих. Але ж звідки хлопчик міг навчитися бусурменської мови: з аулу його забрали геть малого — де йому було щось пам’ятати? Що ж до племені його, то ми його, як бур’ян, все під корінь витнули — нікого не залишилося. Отже, і мови тої вже не було, як і всього його народу. А він по-бусурменськи лопотів! Серце просто кров’ю обливалося: дуже на мого сина був схожий, прив’язався я до нього, а виростав він бусурманом. Чортівня якась та й годі! Одного разу прокинувся я вночі і бачу: над ліжком мого сина схилилася якась постать у білому та щось йому по-бусурменськи наспівує. Я за шаблю та до неї, а вона просто у вікно вилетіла — привид та й годі.

— Може це була душа матері-бусурманки вашого приймака, — висловив свій здогад зачарований цією розповіддю Лесь.

— Слухай далі. Вже наступної ночі я звичайно не спав, все вичікував, коли ж та мара знову з’явиться, та побачив її знову лише на третю ніч. Прилинула вона через відчинене вікно, так само схилилася над моїм Іванком та давай йому знову щось по-бусурменськи наспівувати. Я мав змогу її більш краще роздивитися, і щось у ній мені видалося знайомим. На цей раз я зробив розумніше — нечутно зайшов зі сторони вікна, аби не дати їй змоги втекти, і лише тоді голосно сказав: «Облиш, бусурманко (бо я теж думав, що це привид знищеної нами бусурманки), цього хлопчика, бо він мій син!» Вона повернулася до мене, і я побачив обличчя тої, котра научала хлопчика бусурменської мови. І скрикнув я, тому що переді мною була… моя померла дружина! Стояв і нічого не розумів, і не знав, що сказати. Зате вона сказала. Послухай що. «Іване, Іване, — проказала вона мені журно, — що накоїв ти! Прийшов на чужу землю, де ніколи й корінця не мав, винищив під корінь чужий рід, а хто за все це відповідати буде — ти не думав? Чому ти не зупинився, коли ще в дорозі син помер, коли я вже на цій землі пішла? Невже тобі то не прикмети були? Невже ти не здогадувався? Ні, мабуть, таки не здогадувався… Хотіла я тебе затулити від Божого гніву, загладити якось твою провину, і тому, коли ти взяв на виховання єдиного вцілілого з цього народу хлопчика, почала по ночах приходити до нього і вчити його рідної мови, аби потім на Страшному суді, коли станеш ти перед Божі очі, не було на тобі вини, що ти винищив цілий народ. Та не вийшло. Будеш ти тепер, як Вічний Жид, блукати по всіх усюдах, поки останній земляк твій не повернеться на ясні зорі, на тихі води. Така воля Божа! Прощай, мій Вічний Іване, прощай, мій любий»… Так сказала моя жінка, і з того часу я блукаю по всіх усюдах, виводячи земляків своїх з країв дальніх на рідні тихі води, на ясні зорі, і буде це доти, доки останнього не виведу.

Кубанець трохи помовчав, потім, наче щось згадав, підхопився і кинув Лесеві:

— Вставай! Нам вже час вирушати.

— Куди?

— Побачиш.

І вони пішли. Вилізли з окопу і попрямували прямо через мінне поле, але міни чомусь не вибухали під їхніми ногами. Може, це невидима жінка кубанця обгортала їх своїми руками і не давала смерті вирватися на волю, берегла від неї свого Вічного Івана та Леся.

Лесь з кубанцем ішли стежкою, а навкруги робилося щось неймовірне: вирувало розбурхане море, шуміли джунглі, орди Чінгісхана йшли по рисових полях Китаю, винаходилось перше колесо. Кам’яний вік і бронзовий, сонне десяте і жахливе двадцяте сторіччя — все було тут. Лесь скоріше відчув, чим зрозумів — вони йшли крізь час і бачили переломлені, наче у фантастичній призмі, відблиски різних епох. І Лесь, не стишуючи ходи, все дивився і дивився навколо: на відблиски мечів і мирну працю землеробів та будівничих пірамід, виверження вулканів та розлив Гангу, танок журавлів весняної пори та повільну смерть від індіанської стріли коня конкістадора. Та поступово він почав уважніше вдивлятися: чи не помітить десь своїх земляків, їхнього сліду у часі. І не помічав. Хіба раз (здається, в Стамбулі на ринку) промайнула чубата голова, потім хтось кричав по-українськи з підбитого танка, що палав на фоні палаючого міста — і все.