Розділ «Частина 3»

Тео дійшов до краю ліжка, розвернувся та попрямував до високої білої шафи. Я мусив притискатися до вікна, щоби розгледіти його.

— Щоб я здох! — вигукнув Енді Далтон. — Що це, на хрін, таке?!!

Ненароком він перекинув миску, й залишки драже розсипалися підлогою.

— Будити?! — я рвучко обернувся, та все ще стояв біля однобічного вікна. Монітор, із виведеними на ньому результатами візуалізації сигналів із мозку мого сина, було повернуто під кутом, тож картинка на екрані не потрапляла в моє поле зору.

— НІ! — гаркнув американець. — Хто це такий? Там хтось стоїть?

Я не зрозумів, про кого він питає, і відступив на крок, щоб поглянути на монітор. У центрі позначився куток, де шафа прилягала до стіни. Якраз те місце, куди в ту мить дивився Тео (якщо, звісно, припустити, що він дивився). Зліва від шафи проглядалися диван і ваза, справа вистромлювався край ліжка з плюшевим Юанем біля подушки. Все виглядало достоту так, як мав би бачити Тео з того місця, де знаходився.

За винятком того, що біля шафи хтось стояв.

Високий сіро-коричневий силует чітко проступав на тлі кремових шафи та стін. Я розрізнив руки, ноги та розмите, втім, безперечно, людське обличчя. Гаряча хвиля страху й збудження накрила мене. Здавалося, наче час кинувся повзти в інший бік.

— А щоб вам усім! — Далтон відсахнувся від монітора й поглянув на мене. Його очі розгублено кліпали, щелепа перелякано відвисла. — Там хтось є?

Я перевів погляд на Меллорі Хардисон. Вона дивилася на картинку й розгублено молотила віями.

Висока шафа стояла в кутку кімнати. Її можна було розгледіти, лише наблизившись упритул до вікна кімнати для спостережень. Я стрепенувся й притиснувся лівою щокою до скла. Тео зупинився за три кроки від шафи, між білим диваном і ліжком, обличчям до того місця, де на згенерованому комп’ютером зображенні хтось стояв. Я спершу уважно подивився на сина, а потім — в куток між шафою та стіною. Там нікого не було. Я скинув очі на причеплене до протилежної стіни дзеркало, проте й там нікого не знайшов. Ледь задерши обтягнену гумовою шапочкою голову, Тео телющився в порожнечу.

— Нікого, — тремтячим голосом повідомив я. — Там порожньо.

Меллорі не втрималася, скочила на ноги та підбігла до вікна.

— Але він когось бачить! — вигукнула вона.

— Він нікого не бачить, — заперечив я, — він спить.

Повіки Теодора залишались опущеними.

— У нас ще ніколи такого не відбувалося, містере Белінськи.

— Підійдіть сюди, — нервово чавкаючи, покликав Енді Далтон.

Ми з асистенткою підступили до основного монітора.

— Що? — нахилився я.