Розділ «Частина 2»

Щось умить розділило нас — якась порожнеча, — і слова падали в цю порожнечу, і я не знав, чи долітали вони до неї.

Єва не відповіла. Нагадувала воскову статую.

— Покажи відео, — наказав я.

Її лице — спорожніле, вилиняле.

На тумбочці біля ліжка лежав її рожевий Lenovo. Я згріб його та пожбурив їй до ніг.

— ПОКАЗУЙ!

І вона показала. Ввела пароль і, лише на мить затримавши пальці над тачпадом, запустила відео.

Мене вистачило на п’ять секунд. Біль, неначе від удару в сонячне сплетіння, зігнув мене навпіл і опустив навпочіпки перед двоспальним ліжком. В очах потемніло від люті та сорому. Сорому через те, що п’яти секунд — поки я дивився, як Єва, спокусливо вигнувши спину, торкалася грудьми його масивних, укритих цупкими кучерями стегон, підіймалася вище й вище, а потім відгорнула своє розкішне волосся набік і потягнулася губами до його члена, — вистачило, щоб я збудився. О боги, я зневажав себе, та нічого не міг удіяти! Хіть та огида, немов дві хвилі, зіштовхнулись у моєму животі.

— Скільки?! — закричав я. — Скільки він заплатив?! — а потім мене аж перекосило, мов від інсульту. Я подумав про Теодора: — Ти ж знала! Знала чи ні? Чому ти не розказала від початку?!

Єва дивилася повз мене й мовчала. З її очей ніби повз якийсь туман…

То було вперше і востаннє, коли я вдарив жінку. Не зовсім, щоправда, вдарив. Мій батько, попри те що руки мав як зі свинцю й умів добряче прикластися, так і не навчив мене битися, тож боєць із мене був, мов із жирафи балерина. Не приховую, я хотів завдати дружині болю, вдарити, як б’ють у кіно, розтовкти ненависне обличчя до крові, та не знав, як це зробити. Через батька я уникав сутичок навіть з однолітками в молодших класах, а за неминучості бійки волів за краще утекти. Тож я зацідив Єві розмашистого ляпаса, що було радше принизливо, ніж боляче. І виглядало жалюгідно. Хоча… відтоді минуло три місяці, а я жодного разу не пожалкував про скоєне.

Подробиць того, що сталося між Євою та Новаком, я не знаю та зі зрозумілих причин дізнаватися не хочу. Більшість із мені відомого я й так уже розповів. 2008-го Пашка покинув Єву й одружився із на три роки молодшою за себе донькою начальника Головного управління МВС у Київській області. Через півроку Єва повернулася до Рівного та вийшла за мене. Прикро, що я недооцінив силу її першого кохання, не осягнув, як довго може жевріти в її грудях образа, й основне — як багато вона здатна принести в жертву заради помсти. Гадаю, відеозапис, яким Єва шантажувала Пашку, було зроблено в ніч із першого на друге червня в якомусь із мотелів на трасі Київ — Чоп поблизу Рівного. Наступного дня, в середу, Єва показала відео Павлові Новаку та стала погрожувати. Пашка — ще місяця не збігло від призначення його очільником Управління боротьби з організованою злочинністю Київської області — розсудив, що прихильність тестя, безперечно, важливіша, і вирішив відкупитися. Напевно, на цьому все й скінчилося б, якби за два дні Єва не отримала повідомлення від колекторів і не захотіла ще. Втім, це лише мої припущення. Можливо, Єва зняла, як кохається з Новаком, значно раніше: я ж бо уявлення не мав, скільки разів вони зустрічалися раніше та скільки разів Єва зраджувала мене. Можливо, колектори тут узагалі ні до чого, бо найважливішою для неї була помста. Я не знаю.

Та й яка тепер різниця?

Того вечора ми з Теодором перебралися до мами. Малий перелякано сіпнувся, коли я, загортаючи в ковдру, розбудив його, та швидко заспокоївся. Із собою я захопив лише Юаня Михайловича й корабель Ронана. Перед ліфтом Тео знову скинув голову й напружився. Я все зрозумів, і ми зійшли на перший поверх пішки.

Приїхавши до маминої квартири на проспекті Миру, я не став нічого пояснювати. Сказав, що це кінець і про Єву краще забути. Мама повела поглядом на Тео. Я не стримався. Вищирився та, скрегочучи зубами, запевнив, що Теодор залишається зі мною.

Уранці наступного дня я прокинувся із тоскним відчуттям порожнечі в грудях і тупим болем у голові. Довго лежав, міркуючи. Життя здавалося туго заплутаним клубком. Однокімнатна квартира, в якій тіснилися я, мама й Тео, насправді належала Єві. А трикімнатна на Грушевського, в якій залишилася Єва, — мені. Ми мали б якось помінятися, проте це лише на словах так просто. Насправді для мене це було надто важко: я не хотів її бачити. Також думав про те, як би все обернулося, якби не фотографії, надіслані Лізою Торнтон. Чи знав про них Новак? Чи вплинули вони на розв’язку? Я намагався збагнути, що сталося: Новак повернув мого сина, тому що мав намір так учинити, чи діяв імпульсивно, в паніці, бо довідався про супутникові знімки та злякався викриття? Я не міг вирішити, що з цим робити. В ідеалі я мусив би піти до міліції й усе розповісти. І в ідеалі Павло Новак отримав би покарання. Втім, попри завдане приниження й дошкульне бажання помсти, я не втрачав здатності тверезо мислити. Я розумів, що, де-факто, в мене немає зачіпок. Відеозапису в мене не було, а я не знав, чи погодиться Єва свідчити проти Новака. Я навіть не припускав, ким були викрадачі — співробітниками МВС чи просто громилами, яких найняли для брудної роботи, — чи вдасться мені їх знайти й довести зв’язок із Павлом Новаком. Крім того, подавшись до міліції, я буду змушений викласти абсолютно все, зокрема й про те, що моя дружина трахалася з викрадачем мого сина та знімала це на відео для шантажу. І що я виявив це, залізши до неї на сторінку… Та чи від притягнення викрадачів до відповідальності стане краще Теодору? А мені? А моїй матері?

Ще одна проблема: нам із Євою доведеться розлучитися. І я уявлення не мав, із чого почати й за що хапатися. А раптом Єва наполягатиме на опіці над Теодором і справа дійде до суду? Що тоді? Знову в усьому зізнаватися?

Від усього цього розколювалася голова. Тому впродовж перших двох днів на квартирі в мами я лишав усе, як є. Дозволяв життю тягти мене за течією, сподіваючись, що мене несе вперед — до чогось кращого, до нових, ще поки невидимих за горизонтом звершень, — а не закручує у зливі унітаза. Загалом небажання вирішувати проблеми в надії, що з часом вони владнаються самі по собі, виявилося не найгіршим рішенням. Воно взагалі було б чудовим, якби не Теодор, який щовечора перед сном запитував, коли ми повернемося до мами.

У п’ятницю, 12-го, з Києва приїхав Ромич. Увечері ми набрались наче свині — на двох уграли півтори пляшки віскі Duncan Taylor, — і я розказав йому про Єву, Новака та відеозапис. Спочатку Цезар рвався в бій, погрожуючи вибити з Новака все лайно, та що більше я говорив, то більше пригасав його запал. Як юрист він розумів, що справа приречена. Під кінець, понуро звісивши голову, Ромич порадив мені кудись податися. Просто звалити й забути про все.

Увесь суботній ранок я блював. Цезар, на диво, знайшов у собі сили з’їздити до квартири на Грушевського та забрати звідти мій ноутбук, а також речі й іграшки Тео. У неділю, перед від’їздом Ромича до Києва, ми ще раз зустрілись, і я попередив, що, можливо, на якийсь час вирушу з малим до Америки. Він запитав, чи в мене реально є така можливість, на що я кивнув. Більше Цезар нічого не запитував.