Розділ «Частина 2»

— Не говори йому про мене погано, — тремтячим голосом попросила вона.

— Я не говоритиму йому про тебе взагалі.

Вона не зронила більше ні слова. Не виказала розчарування чи обурення, не поцікавилася, коли ми летимо та коли я планую повернутися.

Нічого більше. Все. Кінець. Ще кілька секунд я постояв упівоберту до неї, чекаючи невідомо на що, а потім закрокував геть.

Ліза Торнтон замовила квитки на 29 червня. «Австрійські Авіалінії» зі Львова до Вашингтона з пересадкою у Відні. До цього часу Теодор достатньо зміцнів, щоби витримати трансатлантичний переліт. Принаймні мені так здавалося. Я поступово розтлумачував йому, що ми їдемо до іншої країни, за океан, що летітимемо літаком, що там, де житимемо, люди розмовлятимуть іншою мовою, й узагалі там будемо лише я та він і більше нікого знайомого. Проблем не виникало. Тео довіряв мені та, схоже, вважав майбутню подорож чимось на кшталт чергового спільного виїзду в місто, лишень не машиною, а літаком, і трохи на довше, ніж ми зазвичай каталися. Важче було пояснити, чому ми не можемо взяти із собою його маму.

Ніч із 28-го на 29 червня я пролежав без сну. Рано-вранці ми потягом вирушали до Львова. Мама з Теодором спала на дивані в кімнаті. Я крутився на розкладачці в кухні. Після півночі, збагнувши, що заснути не вдасться, потягнувся до ноута. Півгодини переглядав старі фотографії — випускний у школі, Острозька академія, Китай, прогулянки з Тео, — а потім чогось згадав про записи, що стосувалися Пейтона Норвуда, в історії пошуку Google. Як і два тижні тому, розкрив розділ «Історія активності в Інтернеті та додатках», вибрав 10 червня та прокрутив історію до запитів про агента Норвуда. Секунд тридцять дивився на них, після чого взявся прокручувати записи. 9 червня… 8 червня… 7 червня… Запитів виявилося небагато (тими днями я мало сидів за ноутбуком), і серед них — жодного мені цікавого. Я поступово дійшов до 31 травня й уже хотів закрити історію, коли раптом наштовхнувся на низку фраз, які ніколи не вводив у Google. Просто не міг уводити.

пошук alvaro llorente 17:57

пошук san juan de la costa firefight 17:44

пошук diego medran san juan de la costa 17:42

пошук diego medran dead 17:41

пошук diego medran 17:41

Розгорнувши нову вкладку, я зайшов у Google та по черзі повторив усі запити. Лише на один — san juan de la costa firefight[41] — сервер видав осмислені результати. Першими йшли кілька раніше переглянутих статей про сутичку між ФБР і наркоторговцями під час операції з вилучення кокаїну в затоці Каліфорнія неподалік мексиканського селища Сан-Хуан-де-ла-Коста. Я пробіг очима ще кілька статей із другої, третьої та четвертої сторінок результатів, але нічого нового не довідався. Решта запитів виводили на Facebook- і Twitter-акаунти два десятки розкиданих по світу людей. Навіть якщо серед результатів і була цінна інформація, я не мав жодного шансу виокремити її з фонового шуму. Попри це у записнику на смартфоні занотував: Дієго Медран, Альваро Льйоренте. Відчував, що імена знадобляться. Потім іще майже годину вивчав історію пошуку. Дійшов аж до 13 березня, та більше нічого не виявив. О пів на четверту я вимкнув ноут, прийняв душ, заварив міцної кави та почав збиратися.

Виліт із Відня затримували. Посадку завершили вчасно, проте о 15:20, коли ми вже вирулювали на зліт, літак несподівано зупинився. Пілот по інтеркому оголосив, що виявив незначну несправність і змушений повернутись до термінала для перевірки. Велетенський Boeing 767 незграбно розвернувся та посунув до аеропорту. Було трохи спекотно — система охолодження ще не встигла охолодити нагрітий полудневим сонцем фюзеляж, — і я нишком спостерігав за Тео. Малюк не виглядав утомленим, навпаки — чи не вперше за два тижні він неспокійно крутився в кріслі, з цікавістю визираючи в ілюмінатор. Михалич сидів праворуч від малого, під поясом безпеки, тобто, як і Тео, — пристебнутий. Нам пощастило з місцями — біля вікон, одразу за правим крилом. Лайнер проминув пасажирські термінали й зупинився біля ремонтного ангара. До крила з нашого правого боку підкотив механічний підйомник з одягненим у синю спецівку технічним працівником у металевій люльці. Теодор буквально приклеївся до ілюмінатора. Двигуни затихли, ремонтник зник під крилом і не з’являвся хвилин десять. Зрештою підйомник від’їхав, капітан перепросив за затримку, й Boeing попрямував назад до злітної смуги.

Тео повернувся до мене:

— Що ти слухаєш?

— Джаз. Хочеш дам тобі послухати? — я вийняв і простягнув йому навушник.

Хлопчак кивнув.

— Твоєму дідові дуже подобався джаз.

Я вставив навушник у його ліве вушко.

— Дід Лаврентій?