Розділ «Частина 2»

Брови американки здивовано вигнулися.

— Я не розумію, як це пов’язано…

— Ніяк це, на хрін, не пов’язано, — обірвав її я. — Якщо вам треба, щоб я поїхав, ви мусите заплатити цей кредит.

Усе повторилося: поворот голови до довготелесого, його стриманий кивок.

— Добре, ми згодні.

Кілька секунд усі мовчали. Зрештою я знизав плечима й утомлено проказав:

— Тоді все.

Чоловік із виголеною до блиску головою сухо посміхнувся. Дужки довкола губів стали виразнішими:

— Будемо раді вас бачити, пане Белінськи.

Він поплескав Ґарета по плечі та зник з екрана.

Нам усе ж довелося зустрітися до вильоту. Дитячий закордонний паспорт Теодора був готовий 23 червня. Наступного дня, в середу, мені зателефонували з посольства Сполучених Штатів і повідомили, що формальності вирішено, я можу забрати візу. Єдина проблема полягала в тому, що я не міг вивезти сина за межі країни без письмового дозволу його матері.

Я повернувся з Києва у четвер увечері та — знадобилося кілька годин, щоб побороти себе, — зателефонував Єві. Набрехав про родичів у Сполучених Штатах, про те, що везу Тео на якийсь час на лікування, й пояснив, що мені потрібна її формальна згода.

— Я хочу побачити Теодора, — позбавленим емоцій голосом проказала вона.

— Забудь, — я ледве говорив, так сіпалось обличчя. — Після того що сталося, я не віддам його тобі. Просто забудь! Ти навіть не торкнешся до нього!

— Я не прошу багато, — її голос ламався. — Дозволь мені зустрітися з ним до виїзду.

— Ні! Як ти можеш просити про таке після того, що сталося?

Єва схлипнула:

— Те, що відбулося між нами, його не стосується.

— Його викрали! — закричав я. — Його викрав той непотріб, з яким ти спала! Якби в малого був нежить, він би задихнувся зі скотчем на роті в тому довбаному ліфті! Як це, на хрін, може його не стосуватися?!

— Я не хотіла!