Розділ «Частина 2»

— Можна подивитися «Ніндзяґо»?

До вечірнього показу на каналі «Плюс Плюс» залишалося три години. Єва поставила перед Теодором ноутбук і запустила «Ніндзяґо» на YouTube, а я мовчки вдягнувся й поїхав до «Будинку іграшок» в «Екваторі». Тео підсів на мультики «Ніндзяґо» минулого року, невдовзі потому, як йому виповнилося чотири. Відтоді кілька разів просив купити йому якийсь із конструкторів LEGO Ninjago, але ми з Євою відмовляли: на нас висів кредит, та й після обвалу гривні ті конструктори коштували скажено дорого. Одного разу Єва принесла малому китайську підробку, але це, як ви розумієте, було не те. О восьмій я повернувся додому, притягнувши із собою п’ять величезних коробок: «Битва механічних титанів», «Корабель Ронана», «Погоня на мотоциклах», «Дракон Майстра Ву», «Остання битва корабля “Дар долі”». Все разом коштувало сім тисяч гривень — усе, назбиране мною за місяці, коли не платив банку.

Побачивши принесене, Тео зацікавлено витягнув шию. Він не посміхнувся, ні, до цього ще було далеко, проте щось таке змінилося в ньому, що наповнило змарніле личко світлом.

— Давай разом збиратимемо, — запропонував я.

Малий сховав підборіддя під ковдру та заперечно мотнув головою.

— Скласти мені, а ти подивишся? О’кей?

Кивнув.

— То вибирай.

Я по черзі демонстрував йому коробки (дві навіть відкрив), поки він не тицьнув пальцем у «Корабель Ронана». Я розірвав пакет із деталями, розгорнув інструкцію й узявся складати фантастичного вигляду літальний апарат. Тео, не відриваючись, спостерігав.

Час від часу я зиркав на нього. Хлопчак лежав, вистромивши голову з-під ковдри, наче черепаха з-під панцира, і стежив за кожним рухом моїх пальців. Припасовуючи одну до одної деталі конструктора, я подумки заприсягнувся, що зроблю все, щоб повернути посмішку на його обличчя, що змінюся й стану кращим батьком, що балуватиму його щодня, і байдуже, що це може його розпестити, та… було вже пізно. Я розумів, що не вберіг його, і Тео втратив віру в саму суть того, що ховається за словом «батько».

За день до того, як я приніс Теодору п’ять коробок LEGO Ninjago, зі мною через Skype зв’язалася Ліза Джин Торнтон. Була десята вечора, Тео спав. Я забрав ноут, вийшов до зали та причинив за собою двері, щоб Єва, яка дивилась у спальні телевізор, не чула розмови.

— Як ваш син? — запитала американка, коли я, підібгавши під себе ноги, вмостився на дивані й увімкнув відеозв’язок.

— Вам відомо, що він повернувся?

Ще ставлячи запитання, знав відповідь.

— Так. Ми бачили, як ви його привезли, — вона сиділа рівно, ледь нахилившись уперед. Проста темно-синя блуза обтягувала груди, волосся було зібрано в гульку на потилиці. — То як він? Викрадачів знайшли?

— Викрадачів не впіймали. Теодора підкинули в ліфт одного з будинків на околиці Рівного, — на ту мить Тео ще не почав розмовляти, й думки про це, немов грозова хмара, висіли над голою. Я почувався препаскудно. Здавалося, хтось безперестану стискав у жмут і викручував мої кишки, наче якусь ганчірку для миття підлоги. — У малого стався страшенний зрив, зараз він не розмовляє. Не знаю, як далі.

Моє «не знаю» стосувалося не так стану здоров’я сина, як імовірності появи нових попереджень. Я шукав способи сказати Лізі, що спілкування з нею найближчим часом небажане. І не лише найближчим часом. Небажане взагалі. Втім, у неї були інші плани.

— Я щойно повернулася з наради, — Торнтон стиснула губи, й то так, що на підборідді шкіра пішла зморшками, — де переконувала, що ваш син, пане Белінськи, має унікальні здібності.

— Навіщо? — наїжачився я.

Вона вагалась, а я встиг подумати про те, що найкраще для мене було б натиснути червону з білою телефонною трубкою позначку й розірвати зв’язок. Та я не поворухнувся.