Розділ «Частина 2»

— Він соромиться.

Жінка стримано посміхнулась:

— Зараз йому вже байдуже, повірте.

— Через седуксен?

— Так. Роздягайте.

Тремтячими руками я стягнув із сина шорти. Я боявся вдихнути, підсвідомо чекаючи на черговий істеричний спалах, подібний до того, що стався в обласному управлінні МВС, але седуксен перетворив мого Теодора на піддатливу ляльку з несфокусованим застиглим поглядом. Навіть дихання вирівнялося.

Я зняв із нього футболку, потому — лікарка підсунула мені пачку вологих серветок — ретельно витер йому ручки, груди та попку. Обдивився синець на передпліччі та пальчики. Коли вкривав голе тільце сина чистим простирадлом, він несподівано повернув голову й глянув на мене, як мені тоді здалося, цілком осмислено.

— Можна я візьму його на руки?

Лікарка, ледь вигнувши брову, зиркнула на Єву, котра сиділа, вчепившись пальцями в сидіння, й дозволила:

— Беріть.

Я просунув праву руку під шию Теодора, лівою, загортаючи простирадло, обхопив ноги під колінами, підняв і притиснув малого до грудей. Тільцем прокотилася дрож, але за мить Тео вткнувся гарячим носом мені в шию. Руки, що звисали над простирадлом, були холодними як лід.

Лікар удруге скоса зиркнула на мою дружину. Єва сиділа зліва від мене: не рухалась, не озивалась, не намагалась торкнутися малого та час від часу штрикала його переполоханим поглядом, так, наче не вірила, що то справді її син, неначе боялася, що їй підсунули іншого хлопчика, як дві краплі води схожого на Теодора. Я глипнув на дружину. Її обличчя скидалося на білу пластмасову маску з вицвілими, знекровленими опуклостями замість губів. Обрамлені темними колами очі сіпалися, постійно перескакуючи з однієї точки на іншу.

— З тобою все гаразд? — спитав.

Не розтуляючи губів, вона кивнула. Я відвернувся, втупився в каталку. На зім’ятому простирадлі лежали Теодорові шорти та футболка. Шорти подекуди стали чорними від засохлих фекалій.

— Він одужає? — озвалася Єва. Я підняв голову, намагаючись зазирнути в очі лікарці, та жінка, наморщивши лоба, вивчала поглядом смердючу ганчірку, на яку перетворилися шорти мого сина.

— Вам усе розкажуть у лікарні. Але не турбуйтеся, я впевнена, з вашим малим усе буде добре.

Несподівано лікарка примружилась. Простягнула руку до шортів, ледь помітно скривившись, перекинула їх і розрівняла, після чого витягнула щось із задньої кишені.

— Ви знаєте, що це таке? — вона тримала в руках згорнуту вдвоє смужку паперу завбільшки з посадковий талон на літак.

— Що? — здивовано кліпнув я.

Жінка розгорнула папірець. Я зауважив, що на ньому щось написано.