Розділ «Частина 2»

Втрутилася дівчина-офіцер, що сиділа на стільці, перелякано обтискаючи переплетеними пальцями коліно.

— Його знайшли всередині ліфта однієї з багатоповерхівок на Макарова. Велика ймовірність, що хлопчик просидів там усю ніч.

— Зрозуміло, — погляд лікарки пом’якшився, презирливі складки довкола губів розгладилися. — Скільки йому?

— У липні буде п’ять, — витиснув я.

Жінка пройшла до столу, поставила на нього металевий ящик із медикаментами, відкрила його й дістала невелику прозору ампулу завбільшки з дві фаланги вказівного пальця. Швидко наготувала шприц для уколу.

— Потримайте його, — наказала мені, присідаючи поряд із Теодором.

Я інстинктивно схопив руку зі шприцем:

— Що ви йому колете?

— Седуксен, — трохи роздратовано пояснила лікарка. — Це заспокійливий і протисудомний засіб. Потрібно зупинити розвиток шоку. Потім завеземо хлопця до лікарні й вирішимо, як діяти далі, — я отупіло телющився кудись повз неї, якогось біса думав, чи не занадто вона молода. Лікарка струснула мою руку з передпліччя та наказала: — Тримайте його, поки я зроблю укол!

Я послухався. Із силою притягнув сина до себе. Тео заволав ще дужче й почав відбиватися. Ковтаючи сльози, я стискав малого в обіймах. Лікарка нахилилася, зісмикнула брудні шорти, мазнула змоченою в спирті ваткою по сідниці й уколола. Через хвилину Тео помалу стих і більше не відбивався, хоча все ще швидко дихав і легенько подригував м’язами.

— Пішли, — сказала жінка. Її сивий напарник, який із сумішшю старечої нудьги та втоми спостерігав збоку, мовчки взяв ящик із медикаментами.

Я підхопив Тео на руки та підвівся. Капітан Станкевич, даючи дорогу, пробурмотав:

— Я зателефоную вам. Пізніше. Ви ще маєте, ну…

— Добре.

Я попрямував до виходу й тільки тут помітив Єву. Бліда й перелякана, моя дружина забилася в куток між вікном і входом до кабінету. Вона стояла, приклавши руки до грудей, підпираючи стиснутими кулаками підборіддя, й тупилася скляним поглядом у протилежну стіну, не помічаючи ні мене, ні Теодора.

Ми швидко вибралися на подвір’я — попереду огрядна лікарка, потім її підтоптаний колега, за ним я з Тео та Єва — й сіли в машину швидкої допомоги. Жінка показала, куди покласти Теодора, після чого стиснула пальцями його зап’ясток, рахуючи пульс. Машина рушила. Обличчя малого залишалося сірим, немов вигорілий на сонці придорожній пил, проте судоми вщухали.

— Як він? — запитав я.

— Заспокоюється.

Схилившись над застеленою білим простирадлом каталкою, я погладжував сина рукою.

— Судоми вщухають, — лікар погладила Теодора зі свого боку, провела пальцями по худеньких грудях, — гляньте, м’язи розслабляються. Це добре. Я вколола йому 10 міліграмів. Доросла доза. Не те щоб велика, але й немала, як на п’ятирічного хлопчика. Він був у такому стані, що інакше я не могла, — вона помовчала, а тоді тицьнула в темні від вологи шорти: — Давайте роздягнемо.