Розділ «Частина 2»

— Це неможливо! — випалив я. — У вас є які-небудь інші версії?

— Жодних, — заперечуючи, мотнула головою шатенка.

— Саме тому ми прилетіли до України, — додав Ґарет.

Виклик припинився, та майже відразу мій телефон знову завібрував. Екран спалахнув, і в нижній частині спливло текстове повідомлення: «Де ти?!»

— Пробачте. Мені треба йти.

Ґарет Джонсон шумно видихнув носом і, задерши підборіддя, втупився в телевізор, що висів навпроти столика. Я простежив за його поглядом. По М1 показували один із останніх кліпів ґьорлз-бенду NikitA.

Ліза Джин нічим не виказала розчарування.

— Ось вам моя візитівка. — Жінка простягнула прямокутну білу картку.

Я зиркнув на синю із золотою облямівкою печатку Department of Justice — Federal Bureau of Investigation та американські номери телефонів у правому нижньому куті. У моїй голові наче сирена завила: не бери! не бери! не бери!

Ліза Джин типово чоловічим жестом дістала із внутрішньої кишені жакета кулькову ручку та записала на звороті візитівки ще один номер.

— Це мій український номер, — пояснила, підсовуючи візитівку до мене. — Телефонуйте, коли вам буде зручно. Якщо раптом щось дізнаєтесь.

— А ви…

— Ми побудемо в Україні ще кілька днів.

— Добре, — я забрав візитівку, нервово сховав її до задньої кишені джинсів, після чого підвівся.

— Поговоріть із дружиною, — Джонсон здавалося повністю поринув у споглядання ідеальних форм Астаф’євої, яка практично голою звивалася під білосніжною ковдрою на екрані причепленого до стіни телевізора.

Я затримався, втупив у нього погляд, але чоловік так і не повернув до мене голови.

— Гарного дня, — кинув я й заспішив до виходу.

Машин не поменшало. Сонце видряпалося вище, і соковиті ранкові кольори разом зблякли та примерхли. Промені більше не виїдали очі, падали прямовисно, розбиваючись об вицвілий асфальт і пощерблену бруківку, от тільки тепліше від того не ставало. На заході, над пласкими дахами багатоповерхівок, що підпирали майдан Незалежності, громадилися важкі хмари. Якщо небо затягне, перший день літа матиме непогані шанси стати холоднішим за перший день весни.

Спати перехотілося. Після розмови з американцями я почувався ще більш утомленим і наляканим. Човгаючи центральною вулицею, що тяглася від «Манхеттена» на схід, я мріяв про те, як прийду додому, вип’ю зеленого чаю, потеревеню трохи з Тео, а тоді завалюся на ліжко й засну. А потім прокинусь і зрозумію, що мені все наснилося, що насправді ніякої розмови у Mon Cafe не було. Теодор уже вмів користуватися відеохостингом YouTube. Він навчився вибирати потрібні ролики з переліку рекомендованих, що з’являлися на екрані після кожного переглянутого відео, тож я саджав його за ноутбук і міг кілька годин подрімати. Тепер же доведеться з’ясовувати, якого біса 27 травня з мого акаунта було надіслано лист на публічний e-mail вашингтонського відділення Федерального бюро розслідувань.

Часу залишалося обмаль. На ходу набираючи смс: «Уже їду, 5 хв», я підтюпцем спустився до тролейбусної зупинки навпроти «ЕКО-маркета». Заскочив у першу-ліпшу маршрутку та проїхав до Покровського собору. Звідти бігом рвонув до свого будинку. Коли вийшов з ліфта та підступив до квартири, мій наручний годинник показував 10:05.