Розділ «Частина 2»

— Я не…

Американка не зважала на мій стан:

— Місце відправлення… місце прибуття… Хоча мене більше вразило те, що наш загадковий доброзичливець не просто повідомив назву судна — Tres Marias, але й порт приписки — Пунтаренас, Коста-Рика, а також тип і характеристики катера — сучасний Azimut 86S італійського виробництва, водотоннажність 62 тонни, максимальна швидкість 42 вузли. Прагнув довести, що це не жарт, не фейк, робив усе, щоб ми переконалися: це судно насправді є, — вона ледь примружилася: — Ви орієнтуєтеся в швидкісних катерах, пане Белінськи? Ні? Я теж не дуже, але мені пояснили, що 42 вузли[23] — це багато. Жоден із американських бойових кораблів, які зараз знаходяться в регіоні, не зміг би наздогнати такий катер, і подивіться, — шатенка тицьнула вказівним пальцем у iPhone навпроти рядка «USCGC BERTHOLF ТА ІН НЕ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕХОПИТИ», — автор попереджає, що перехопити ми його не зможемо. Він звідкись знає, що найновіший корабель Берегової охорони США USCGC[24] Bertholf курсує біля берегів Гватемали, знає, що Bertholf якраз і відрядили в ті води, щоб ловити катери з наркотиками, а ще він знає, що максимальна швидкість USCGC Bertholf складає 28 вузлів[25] і що у Bertholf немає жодного шансу проти супершвидкісного катера наркоторговців. І тому він пропонує чи, радше, натякає на альтернативний варіант. Називає дату, час і місце, куди буде доправлено вантаж, чисельність бійців Cártel de Tijuana, які чекатимуть на кокаїн у бухті неподалік Сан-Хуан-де-ла-Коста, описує їхнє озброєння. Там далі — ви, схоже, не дочитали — є опис розташування блокпостів, які патрулювали під’їзди до бухти, прикриваючи вивантаження кокаїну. Інформатор навіть указав калібр скорострільної гармати, встановленої на Tres Marias. Ну, щоб ми були до всього готові.

— Я не писав цього, — прошамкав я.

— Ми цього не стверджуємо, — глянув на мене Ґарет Джонсон.

— Розумієте, що найбільш дивно? — Ліза Джин Торнтон нахилилася до мене понад столом. Я вперше зазирнув у її очі настільки близько й подумав, що ще не бачив такої дивовижної райдужної оболонки: золотаві та сірі кольори хаотично перепліталися довкола зіниці. — Усе виявилося саме так, як описано в листі. Ні, ви не уявляєте, пане Белінськи, — все точно до секунди, до міліметра, до патрона. Катер Tres Marias прибув до названої в листі бухти за десять хвилин до півночі суботи 30 травня. На ньому справді було встановлено скорострільну 57-міліметрову гармату — на випадок, якби з USCGC Bertholf навздогін катерові вирядили вертоліт. Товар супроводжували п’ятеро бійців Los Rastrojos, на березі їх зустрічали два десятки головорізів із Cártel de Tijuana, — жінка на хвильку затихла, облизала губи, випросталася. — У результаті проведеної спільно з мексиканцями спецоперації було знищено семеро та захоплено десятеро злочинців. Серед правоохоронців, які брали участь у захопленні, минулося без втрат… завдяки цьому листові. Загалом ФБР вилучило наркотиків на 890 мільйонів доларів. Я не обмовилася — 890 мільйонів, майже один мільярд, 10 % річного бюджету всього ФБР.

Я ковтнув слину. Ліза правила далі:

— У катері знаходилося 30,5 тонн чистого кокаїну та майже десять тонн сирої пасти для його виробництва вже на території США — все, як у повідомленні. Цього вистачило б на 79 мільйонів середньостатистичних доз. Уявляєте? Не уявляєте. Але цього цілком достатньо, щоб нанюхатися до втрати свідомості кожному четвертому громадянинові США.

— І що? — хрипнув я.

Шатенка нарешті вмовкла й, склавши долоні на столі, утупилася кудись повз мене. Після її палкої промови я почувався, немов учень, вилаяний через невивчений урок. Приблизно хвилину ми троє німували, а тоді Ґарет Джонсон стиха озвався:

— Що ви можете про це сказати?

— Що я можу про це сказати? — В мене очі на лоба полізли, я ледь стримувався, щоб не бовкнути щось на кшталт «ти ідіот?». — Ви з мене знущаєтесь?! Ви серйозно?

— А вас не насторожує, що в рядку «Відправник» стоїть ваша адреса?

— Ні! — гаркнув я. На секунду в голові промайнуло, що вони не агенти ФБР: ті не такі наївні. — Це просто e-mail! Хтось зламав мій акаунт на Gmail’і, накатав вам листа та надіслав від мого імені, а ви… — я затнувся. Ґарет і Ліза споглядали мене із поблажливо-іронічними мінами на обличчях так, як чоловік і дружина, що вирішили не втручатися та почекати, поки в їхнього вередливого малюка скінчиться істерика. А ще я пригадав статтю, на яку натрапив рік тому в Інтернеті (здається, в серпні 2014-го), про те, як компанія Google повідомила правоохоронним органам США про зберігання одним із користувачів поштового сервісу Gmail дитячих порнознімків, після чого користувача було заарештовано. Річ у тім, що в Gmail вбудовано підпрограму, призначену для аналізу змісту листів і на цій основі фільтрації контекстної реклами. Якщо в листах певного користувача постійно спливає, наприклад, слово books, Gmail підкидатиме йому книжкові новинки з сайту Amazon.com. Так і впіймали того збоченця. Та йдеться не про це. Мені враз стало соромно від усвідомлення, що сам мав би дізнатися про злам мого акаунта. Якщо його, звісно, хтось ламав. — Що? — я перевів знічений погляд із шатенки на коротко підстриженого Джонсона й назад. — Я щойно ляпнув дурницю?

— Так, — згодився Ґарет Джонсон. — Вірите ви в це чи ні, пане Белінськи, але ми з ФБР. І ми не летіли б сюди із Вашингтона, якби перед тим не відкинули інші варіанти. Ми здогадуємося, що це не ви надіслали нам попередження. Ми припускаємо, що хтось скористався вашою скринькою та відправив лист від вашого імені, але без вашого відома. Водночас ми напевне знаємо, що лист надійшов з вашого комп’ютера, який в цю мить знаходиться у вашій квартирі на дев’ятому поверсі багатоквартирного будинку за номером сорок на вулиці Грушевського. На ваш Google-акаунт упродовж минулих півтора року з жодної іншої локації не заходили. Я ніколи не був на Грушевського, проте протягом останніх трьох днів бачив стільки супутникових знімків цього місця, що мені починає здаватися, наче я там народився, — не зводячи з мене водянистих очей, Джонсон сьорбнув кави. — Я просто хочу, щоб ви втямили, пане Белінськи: якщо я сиджу тут перед вами й втовкмачую вам це, то маю достатні для цього підстави.

Завібрував мій телефон. Я витягнув мобілку з кишені джинсів і подивився на екран. Телефонувала Єва. Я геть забув про дружину! Глянув на наручний годинник. За десять десята. Єва мусила б виїхати на роботу п’ять хвилин тому. Я уявив, як вона зараз казиться. З іншого боку… іноді, знаючи, що о десятій ранку клієнтів небагато, а нова зміна спокійно почне роботу без неї, Єва дозволяла собі розслабитися — приїжджала до «Чорної перлини» не о десятій, а о пів на одинадцяту. Ніхто не мав до неї претензій, оскільки в інші дні дружина залишалася на роботі далеко за північ. «Нічого страшного, почекає», — не від’єднуючись, я вимкнув звук і відклав телефон.

— Я однаково не розумію. Мені нічого невідомо ні про Таярані, ні про катер Tres Marias, ні про Тіхуанський наркокартель і сторожовий корабель… як там його?

— «Bertholf».

— «Бертхольф». Я не надсилав цього листа!

— Хтось відправив його з вашого комп’ютера.