Розділ «Частина 2»

Я прибрав руку від голови та подивився на пальці. Вони дрібно тремтіли, і я відчував, як від кінчиків на долоню й далі на передпліччя розповзається холод.

— Ця розмова не стосувалася викрадення.

— Логічно було б подумати, що вам телефонувала дружина, і після розмови ви побігли додому. Проте вчора ви заявили, начебто саме ви першим виявили зникнення Теодора. Крім того, я поговорив із директором вашого кол-центру. Він не впевнений, але стверджує, нібито вам телефонували з Америки. Це правда?

— Правда, — прошамкав я.

— Він також повідомив, що вам телефонували з ФБР і що під час розмови ви кілька разів зривалися на крик. Але він знову ж таки не впевнений, можливо, це був розіграш.

Я зривався на крик під час розмови з Євою, а не з Лізою Джин Торнтон, хоч яке це мало значення?

— Чого ви хочете?

Капітан незрозуміло гмикнув:

— Хто платить за кредитом, який зареєстровано на вашу дружину? Дружина чи ви? — пауза. Я не відповідав. — Як я розумію, пані Лауда неспроможна самостійно оплачувати кредит, і саме тому ви почали таксувати.

Я спершу здивувався, звідки він дізнався про кредит, а потім згадав повідомлення, яке колектори розіслали Євиним друзям, і подумав, що відтепер це вже не таємниця.

— Що ви хочете від мене?! — закричав я.

— Я поясню, не гарячкуйте. У вас же проблеми з банком, так? І за кілька днів до зникнення вашого сина вас турнули з «Оптимального». Поясніть, будь ласка, чому ви пішли з роботи на початку робочого дня.

У мене зовсім потемніло в очах. Доводилося боротися за кожен ковток повітря:

— Для чого ви мені телефонуєте?! Чому ви говорите зі мною як зі злочинцем?! Я ж сказав, що та телефонна розмова не стосується викрадення! Я просто зателефонував дружині, почув, що вона не вдома, розлютився, бо залишила Теодора самого, й побіг додому. Все. ВСЕ! Мого сина викрали, а ви запитуєте, чому я прибіг з роботи?! Чорт забирай, його зараз невідь-де утримують, я не знаю, чи він узагалі живий, а ви… ЩО ВИ НАМАГАЄТЕСЬ ДОВЕСТИ?! ЗНАЙДІТЬ ЙОГО! ВИРОДКИ! ВИ, БЛЯХА, ВИРОДКИ!!!

— Ми шукаємо вашого сина, пане Белінський, — голос не змінився. Станкевич говорив ліниво, майже без зацікавлення. — І я не стверджую, нібито ви чи ваша дружина причетні до його зникнення. Та вам відомо про зникнення значно більше, ніж розповідаєте. І я не кажу, начебто мені здається, що вам відомо більше. Я в цьому впевнений.

У голові паморочилося; я безпорадно кліпав, важко дихав і мовчав.

— Поки що все, — долинуло з динаміка. — Будь ласка, нікуди не виїжджайте з Рівного. У мене ще будуть запитання.

Попри проведену на ногах ніч, ні я, ні Єва не думали про відпочинок. Похапцем перекусили залишками з холодильника, й засіли за ноутбуки — переглядати сайти з опублікованими вночі оголошеннями. Я не став переповідати дружині розмову зі Станкевичем. Розумів, що роблю неправильно, та нічого не міг удіяти. Я хотів викинути ту розмову з голови, проте виходило навпаки. Поки ми з Євою сперечалися, вирішуючи, як учинити далі, голос Станкевича дзижчав у моїй голові, неначе набридливе радіо. Я думав про те, що на слідчих можна більше не розраховувати, майже переконав себе у причетності до викрадення Віталія Костюка.

Новини з мережі не додавали оптимізму. Всюди одне й те саме: співчуття, поради та жодної корисної інформації.

Після обіду Єва, зачинившись, працювала в залі, я напівлежав на нерозстеленому ліжку в спальні. Очі боліли й пекли. Втомившись, я відкинувся на подушку, відкрив нову вкладку в браузері та машинально зайшов на сайт «Української правди». Погляд уперся у виділений червоним заголовок: