Розділ «Частина 2»

— Чудово. Не вимикайте телефон.

І він закрокував геть.

Доки слідчі совалися квартирою, я ще якось тримався. Певна річ, їхня підкреслена мовчазність і відстороненість, які, на мій погляд, вказували на асболютну відсутність співчуття, дратували. Вони здавалися мені непрофесійними. Я стежив за ними та переконував себе, що вони роблять недостатньо, виконують усе абияк, не ставлять правильних запитань, а коли ставлять, то не слухають відповідей. Загалом я не сумнівався, що вони забудуть про Теодора, щойно опиняться за дверима під’їзду. Та попри все, вони все ж діяли. Коли слідча група поїхала, стало геть кепсько. Хвилин десять я вправляв замок, щоб можна було принаймні причинити вхідні двері. Після того передчуття невідворотного стало нестерпним. Тиша тверднула й облягала нас із Євою, страх холодними рептиліями згортався в шлунках. Дружина сиділа на дивані, підклавши ноги під себе, і, мов загнаний у кут боксер, притискала руки до грудей. Ви, мабуть, не повірите, та нещастя, що мало би згуртувати нас, насправді лише зміцнило стіну між нами.

— Що робити? — ледве розтуливши посірілі губи, запитала Єва, коли я, намучившись із замком, уступив до зали.

— Шукати його! — гримнув. Думки про її вину повернулися, щойно за капітаном Станкевичем зачинилися двері ліфта. Я боровся з бажанням схопити дружину за барки, витрусити з неї душу, загорлати просто в обличчя: «Як ти могла його залишити?!» Втім, над поверхнею чорної каламуті, що поволі заповнювала голову, поки що стирчало достатньо уламків здорового глузду, щоб розуміти: зараз не час для сварок — нападки на Єву не допоможуть знайти сина. — Чи ти маєш намір сидіти тут і втикати в стелю?!

Єва не поворухнулась:

— Треба зателефонувати батькам.

Мене аж затрусило від усвідомлення необхідності втретє розповідати комусь про викрадення сина. Не уявляв, як, сам розгублений, заспокоюватиму матір.

— От лайно! — я дістав смартфон.

— І написати у «Фейсбук», — отупіло нагадала дружина. — І повідомити в «Перлину» та Zoom Support, що ми якийсь час… що нас не буде.

Мій палець завис над рядком із маминим номером. Я спробував зосередитися. «Треба опанувати себе, поки не збожеволів. Потрібен план, що й за чим, а потім його виконувати». І в ту ж мить у голові зринула перша ідея. Я вчепився за неї, наче за рятувальне коло, й наказав Єві:

— Телефонуй ти.

— Я?

— Так. І свекрусі, і своїй матері. Скажи, хай їдуть сюди.

— А ти?

— Поговорю з Фейгіном.

Я вийшов до дитячої та скинув на підлогу плаття. Всівся на Теодорове ліжко, відкрив список нещодавніх викликів і провів пальцем по рядку з номером Юлія Фейгіна. Підніс телефон до вуха. Афганець не відповідав, що недивно. Я виждав, поки гудки обірвуться, та знову набрав директора. Цього разу Фейгін виклик збив. Відчуваючи, як у грудях над діафрагмою закипає гнів, я швидко надрукував sms-повідомлення: «Дві години тому хтось викрав мого сина. Дай прізвище того прокурора».

За хвилину телефон завібрував у моїх руках. Я прийняв виклик.

— Якщо ти вигадав це лише для того, щоб попроситися назад, — загримів у динамікові голос Фейгіна, — то мені начхати на штрафи, я ви́знаю, що ти працював нелегалом, і віддам їм твою шкуру.

Мої нутрощі, й до того розпечені, спалахнули, наче на них хлюпнули гасом. Незважаючи на різницю у віці, я заволав: