Розділ «Частина 1»

— Тео!

Я підхопив сина на руки й здригнувся. З передпліч на шию й далі на спину полізли мурашки. Тео був холодним. Не мертвотно холодним, ні, але не таким, як зазвичай. Шкіра нагадувала затверділу від холоду гуму, м’язи грудної клітки зсудомило, через що тільце в руках скидалося на негнучкий пластиковий манекен.

Я сів на край ліжка, посадивши малого на коліна, спиною до себе. Він більше не сіпався, холодні ручки безвольно, немов у непритомного, повисли вздовж тулуба. Проте крик не стишився. Повітря з лячним свистом вихоплювалося крізь горло.

— От лихо, Тео, що з тобою?! — я відчув, як паніка гарячими обручами стискає горлянку. Було щось жахливе в тому верещанні. Подумалося, що так кричать герої фільмів про екзорцизм, із яких виганяють злих духів. І, певна річ, ця думка не додавала оптимізму.

Прибігла Єва й увімкнула світло. Сонна й скуйовджена, вона спочатку присіла біля мене, а потім нахилилася, зазирнувши в обличчя малому. Від побаченого дружина враз відсахнулась і затулила рота долонею. Мені здалося, наче в серце навантажили дрібних камінців, річкової гальки чи чогось такого, і вони торохтіли там, товчучись об ребра.

Я запитав:

— Що з ним?

— Він спить, — Єва відірвала руку від губ і простягнула до сина, вказівним пальцем торкнувшись холодної голівки. У цю мить Теодор почав підвивати.

Я ледь не вигукнув: «Що ти, бляха, верзеш?!», коли втямив, що Тео справді спить. Нібито я вилаявся вголос, хоча напевне цього не пригадую. Я відхилив зсудомлене тільце та стуленими докупи вказівним і середнім пальцями повернув Теодорову голівку до себе. Повіки сина були напівопущені. Очні яблука асинхронно сіпалися, так сильно, що від їхніх рухів тріпотіли вії, проте в щілинах під повіками проступали лише білки. Я помахав вільною долонею перед обличчям малого. Хлопчак не відреагував. Тео кричав уві сні. Щось терзало його, а він ніяк не міг прокинутися.

— Прокинься! — з переляку взявся трусити Теодора. — Що це за хрінь така?!

— Припини, — зашипіла Єва й вихопила сина з моїх рук. — Не тряси його! Не буди так різко! — а тоді цвіркнула просто в обличчя: — Ідіот.

Крик змінився: став тоншим і водночас зривистим і хрипким. Тепер він нагадував стогони нажаханого до смерті віслюка.

— Тш-ш-ш, тш-ш-ш, мій маленький, мій хороший. Тобі щось погане наснилося? — погойдуючи, Єва пригорнула Теодора до грудей і понесла до спальні. Я посунув за нею. — Не плач, не треба плакати. Ну? Прокидайся, — вона не припиняла гладити напружену спинку малюка.

Я, мов контужений, витріщався на задерев’янілі синові ручки та намагався переконати себе, що все це сон.

— Увімкни телевізор.

Я не відразу зрозумів, що останні слова було адресовано мені (хоча, чорт забирай, кому ж іще, крім мене). Єві довелося повторити вдруге. Я зрештою збагнув, що від мене хочуть, і натиснув On-Off на пульті.

— Тихо, тихо, тихо, кошенятко моє, це просто сон, — Єва не припиняла говорити, і Тео нарешті зреагував на голос. — Не бійся, тут мама і тато, і ми не дамо тебе скривдити. Чш-ш-ш…

Повіки різко сіпнулися, опустилися, потім піднялися знову. Я побачив райдужки. За мить зіниці сфокусувалися, крик обірвався та змінився плачем. Теодор ворухнувся, потер очі, потому обхопив рученятами Євину шию й притиснувся до її щоки.

Ми з дружиною водночас видихнули — прокинувся.

— Постав «Машу та Ведмедя», — попросила Єва.