5
Грудень — перший місяць після операції з видалення гнійника за вушком — минув спокійно. Теодор їв, спав і грався, наче нічого не трапилося. Подеколи вередував, але загалом поводився як нормальна здорова дитина. Так було до новорічної ночі.
31 грудня, приблизно о пів на дев’яту вечора, ми з Євою й Теодором приїхали до моєї мами проводжати рік, що минув. О десятій дружина вклала Тео спати, ми попрощалися з мамою і, залишивши під ялинкою подарунки для Тео, вирушили до «Чорної перлини» на влаштовану Євиними колегами новорічну вечірку.
Гулянка вдалася на славу: яскрава, кипуча й по- українському безглузда. Молодий офіціант — пізніше Єва сказала мені, що взяла його на роботу за півтора місяці до Нового року, — примудрився нализатися до нестями ще до бою курантів. О пів на першу бідолаху вивели на вулицю, потримали над безсніжним узбіччям траси Київ — Чоп, даючи проблюватися, після чого заштовхали до таксі й відправили додому. Решта шумно розважалась і вигадувала ідіотські конкурси до третьої ночі. За чверть до четвертої ранку з подвір’я «Чорної перлини» в не по-зимовому тепле, затягнуте брудно-сірими хмарами небо вистрелили останні феєрверки, і народ почав помалу роз’їжджатись. От тільки роз’їжджатися хотіли не всі. З півдесятка працівників «Чорної перлини» — і серед них моя дружина — жадали продовження корпоративу. Комусь із компанії зателефонував бармен із «4 × 4» — ще одного, подібного до «Перлини» комплексу, розташованого трохи далі вздовж траси, ближче до Рівного, — і запросив до сауни.
Ми забрали залишки бухла, покинули машини перед готелем і попростували пішки — «Чорну перлину» від «4 × 4» відділяло кількасот метрів. Я, якщо відверто, нікуди вже не хотів. Страшенно втомився від компанії, де Єву знали всі, а я практичного нікого, тож пертися трасою до «4 × 4» і ще кілька годин зависати в бані з іншою, не більш знайомою компанією, кортіло менше за все на світі. Але мусив іти, адже податися додому без Єви також не міг.
Уже в роздягальні перед басейном, у ту мить, коли Єва, підсміюючись після останнього розказаного кимось жарту, загорталася в довжелезний білий рушник, тенькнула моя мобілка. З того як витяглося обличчя, коли я видобув Samsung із кишені джинсів і зиркнув на екран, Єва здогадалася, що це не чергове привітання з Новим роком.
— Хто там?
— Мама, — подивився на дружину й уточнив: — Моя мама.
Єва вся наче стяглася, скулилася.
— Алло, — я приклав телефон до вуха. — Мам?
— Мироне! — голос був безплотним, невикінченим якимось і тріскучим, немов скрип розбитого скла під ногами.
— Що таке? Чому ти не спиш?
— Я не знаю… я не… — вона говорила ривками, задихаючись, так, ніби слова стали землею, липким багном і їх треба виштовхувати з горла. Я спробував уявити, що могло аж так налякати матір, і раптом збагнув, що за двадцять п’ять чи двадцять шість свідомих років не пригадував випадку, коли вона здавалася б настільки безпорадною й слабкою. Навіть 2002-го, коли в шкільному туалеті на перерві між уроками один з її учнів перерізав лезом вени на зап’ястку (я тоді ще навчався в школі), вона зберігала спокій і витримку. — Я не можу більше!
З телефона долинув плач — ні, радше крик — Теодора. Я подумав, що щось негаразд із мамою, що вона розбудила Теодора, а він спросоння розгубився й так реагує на те, що коїться з бабусею.
— Тобі недобре?
— Не мені! — зойкнула вона. Оглушливий лемент на задньому тлі не припинявся. — Це Теодор! Мені не вдається його заспокоїти, Мироне, він кричить, він безперервно верещить… із ним щось не так, такого ще не було… він прокинувся і кричить, нібито… я не знаю, що з ним.
Я на мигах показав Єві: одягайся. Останнє виявилося зайвим, дружина й так зрозуміла.
— Мам, він уже не маленький, — я ввімкнув гучний зв’язок і поклав телефон на лаву. Ми з Євою похапцем одягалися. — Спробуй заспокоїти. Спитай, може, в нього щось болить, поміряй температуру.
— Він не реагує на мене, — мама опанувала себе, і зі зміни голосу я відчув, як зачепило її моє зауваження. Це справді виглядало трохи тупо: давати поради вчительці з більше ніж тридцятирічним стажем.
— Добре. Нам треба двадцять хвилин.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зазирни у мої сни» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 1“ на сторінці 7. Приємного читання.
TextBook