Розділ «Частина 1»

— Що нам робити?

Кирило Мазур перевів погляд на Єву, яка не припиняла дрібно тремтіти.

— Вушко я вичистив, із цим усе гаразд.

— Я не про вушко, — заперечила вона.

— До вечора ми потримаємо хлопця в реанімації. Він уже опритомнів, але поки ще трохи п’яний. До всього ми капаємо заспокійливе, щоб не нервував через вашу відсутність. Якщо все буде добре, ввечері переведемо вашого сина назад до палати. Можете почекати там.

— А потім? Як далі? — я не міг говорити зв’язно, проте Мазур зрозумів мене.

— Днів два пробудете в стаціонарі. Я стежитиму, як загоюється вушко. А тоді… — він замислився, — раджу пройти обстеження в кардіолога. Зробіть УЗД серця. Можливо, хлопця поставлять на облік, якийсь час вам доведеться за ним спостерігати. Це вам пояснить кардіолог. Усе від мене залежне я виконав.

Мазур рушив у напрямку ліфта й сходів.

— Стривайте! — цю мить я закарбував у свідомості дуже добре. Пам’ятаю, яким водянистим і слабким здавався мій голос. — Скільки… ну… скільки часу воно не билося?

— Трохи більше ніж півхвилини, — відповів хірург. — Тридцять п’ять, може, тридцять шість секунд.

— Дякую, — я опустив голову.

Єва повернулась до мене й обійняла.

Півхвилини. Тридцять шість секунд. Тридцять шість секунд Теодор тримався на межі між світом мертвих і живих. А тоді повернувся.

Минуло два роки після операції перш ніж я почав здогадуватися, що Тео повернувся не сам. Щось учепилося в нього, коли він перебував там — по той бік лінії, яку більшість із нас перетинає лиш один раз. Упродовж тих тридцяти шести секунд щось схопило мого сина за руку та повернулося разом із ним.

Кирило Мазур не помилився: на фізіологічному рівні змін не відбулося. Протягом зими 2012–2013 років ми що два тижні водили Тео до кардіолога, той робив кардіограму, вишукував шуми в серці та після кожного візиту запевняв, що немає причин для хвилювання. Єва, втім, не заспокоювалася й умовила мене показати сина столичним лікарям. За тиждень до Нового року я повіз Тео на прийом до дитячого кардіолога у приватну київську клініку Viva. Догідлива приязна лікарка середніх років проглянула попередні (зокрема й зроблені під час операції) кардіограми, потім зробила не лише кардіограму, але й ехокардіографію, і насамкінець прослухала серце за допомогою цифрового стетоскопа. Ніколи не бачив нічого подібного — до гумової трубки, що з’єднувала навушники з розтрубом і діафрагмою стетоскопа, було прикріплено матово-сірий пристрій завбільшки з невеликий смартфон із яскраво-синім табло. Під час прикладання до грудей апарат аналізував шуми та візуалізував серцевий ритм. Якщо система фіксувала підозріле відхилення, відповідний індикатор на екрані сповіщав про це.

Ні на кардіограмі, ні під час УЗД, ні з використанням супермодного стетоскопа жодних відхилень виявлено не було. Лікарка констатувала, що малий повністю відновився після того, що сталося під час операції, тож має цілковито здорове серце.

Грудень — перший місяць після операції з видалення гнійника за вушком — минув спокійно. Теодор їв, спав і грався, наче нічого не трапилося. Подеколи вередував, але загалом поводився як нормальна здорова дитина. Так було до новорічної ночі.

31 грудня, приблизно о пів на дев’яту вечора, ми з Євою й Теодором приїхали до моєї мами проводжати рік, що минув. О десятій дружина вклала Тео спати, ми попрощалися з мамою і, залишивши під ялинкою подарунки для Тео, вирушили до «Чорної перлини» на влаштовану Євиними колегами новорічну вечірку.

Гулянка вдалася на славу: яскрава, кипуча й по- українському безглузда. Молодий офіціант — пізніше Єва сказала мені, що взяла його на роботу за півтора місяці до Нового року, — примудрився нализатися до нестями ще до бою курантів. О пів на першу бідолаху вивели на вулицю, потримали над безсніжним узбіччям траси Київ — Чоп, даючи проблюватися, після чого заштовхали до таксі й відправили додому. Решта шумно розважалась і вигадувала ідіотські конкурси до третьої ночі. За чверть до четвертої ранку з подвір’я «Чорної перлини» в не по-зимовому тепле, затягнуте брудно-сірими хмарами небо вистрелили останні феєрверки, і народ почав помалу роз’їжджатись. От тільки роз’їжджатися хотіли не всі. З півдесятка працівників «Чорної перлини» — і серед них моя дружина — жадали продовження корпоративу. Комусь із компанії зателефонував бармен із «4 × 4» — ще одного, подібного до «Перлини» комплексу, розташованого трохи далі вздовж траси, ближче до Рівного, — і запросив до сауни.

Ми забрали залишки бухла, покинули машини перед готелем і попростували пішки — «Чорну перлину» від «4 × 4» відділяло кількасот метрів. Я, якщо відверто, нікуди вже не хотів. Страшенно втомився від компанії, де Єву знали всі, а я практичного нікого, тож пертися трасою до «4 × 4» і ще кілька годин зависати в бані з іншою, не більш знайомою компанією, кортіло менше за все на світі. Але мусив іти, адже податися додому без Єви також не міг.