Розділ «Частина 1»

Ще одне запитання, на яке ніколи не отримаю відповіді. Ще один хробак, який до смерті — а може, й після неї — точитиме мою душу.

Наступної ночі я бачив сон. Уві сні

я прокинувся від оглушливого завивання вітру. Стугоніло так, наче за вікнами спальні бушувала піщана буря. Атмосфера тиснула на барабанні перетинки, моє відображення у трельяжі навпроти ліжка розмазувалося й тремтіло, і я майже відчував, як щось сухе батогами хльоскає по стінах будинку. Я глянув праворуч. Єви не було — її частина ліжка лишалася розстеленою, але не зім’ятою. Вікно затоплювала чорнота, перетворюючи його на декоративну нішу. І тоді з коридору — з-за дверей спальні — долинув дитячий плач. Приглушений, але достатньо гучний, щоб пробитися крізь завивання бурі.

Я встав з ліжка, потягнув двері на себе й, не чекаючи, поки очі адаптуються до пітьми, ступив у коридор. От тільки опинився не в коридорі. Я потрапив до велетенського, погано освітленого приміщення без вікон. Світло падало звідкись згори за моєю спиною, нерівними плямами лягаючи на темно-бурі стіни. Стіни виглядали горбкуватими й такими високими, що стеля ховалась у зеленкуватій тіняві. Кам’яна підлога неприємно холодила ступні. Якби не клекіт вітру, я б подумав, що провалився в якусь печеру.

За двадцять кроків від себе побачив Теодора. Хлопчак стояв спиною до мене. Він не рухався й, задерши голову, тупився перед собою. Мене кинуло в жар, бо… це вже було. Я це вже бачив. Через мить пополотнів: за метр від сина хтось височів. Світло не досягало туди, і я розрізнив лише силует. Чоловік. Високий. Схоже, він щось говорив Теодорові.

Я гукнув:

— Тео!

Малюк не почув мене. Щемке бажання схопити сина під пахви й відтягти від того, хто стовбичив у темряві, перебороло страх, але я не зрушив з місця. Ступні неначе примерзли до кам’янистої долівки. Приміщення поширшало й тепер здавалося безмежним.

Я набрав у легені побільше повітря:

— Тео, не слухай його!

Безрезультатно.

— ТЕО-О-О!

Нарешті Теодор повільно повернув голову та подивився на мене через плече. І тут я похолов від страху. Зрозумів, що це не мій син, це не хлопчик узагалі, це щось… слизьке й драглисте, схоже на внутрішній орган, геть не призначене для огляду в сонячному світлі.

Більше я нічого не встиг роздивитися і з хрипом прокинувся.