Розділ «Частина 1»

Одне з двох: або моя матір помилилася, або дитячий психоневролог Вікторія Наумова виглядала значно старшою як на свої роки. Лікарка була худорлявою, мала вузьке, стиснуте з боків обличчя, на якому переливалися мутною зеленню по-совиному витрішкуваті очі, й непропорційно довгий ніс. Чомусь вона скидалася більше на юриста, ніж на медика.

Я крадькома розглядав лікарку, доки вона аналізувала електроенцефалограму, записану в момент пробудження Теодора. Тео, раз у раз позіхаючи, сидів у окремому кріслі ліворуч від мене. Крісло було завеликим, так що малий, фактично, напівлежав у ньому. Я ним пишався. Малюк напрочуд відповідально поставився до наказаного мною перед візитом до Діагностичного центру: налаштувався так серйозно, що заснув за десять хвилини після того, як йому на голову надягли гумову сітку з кріпленнями для електродів.

Спливло п’ять хвилин до того, як Наумова відволіклась від енцефалограм і втупилася в мене круглими очиськами:

— Терпіти не можу дітей.

Я здригнувся, немов від уколу голкою, й зціпив зуби так, що впродовж кількох секунд не міг розтулити рота. Мабуть, на краще, бо психоневролог смикнула кутиками сухих губ, що, певно, мало означати посмішку, та пояснила:

— Зазвичай я відмовляюся проводити денний сон для дітей, які не досягнули п’ятирічного віку. Вони не розуміють, що відбувається, не слухаються, кричать, ревуть, і ми марнуємо час. Але ваш — просто золотце. З ним можна працювати.

— Що скажете? — я кивнув на роздруківки, що лежали перед нею на столі.

— Ви знаєте, чому ви тут? — запитанням на запитання відповіла Наумова. — Тобто вам відомі переваги денного сну?

Я заперечно похитав головою.

— В окремих пацієнтів епілептичні напади виникають уві сні. Сон змінює збудливість нейронів, їхню синхронізацію, а те, як розгортається перехід від сну до неспання, суттєво впливає на напади. Шляхом фіксації активності мозку під час такого переходу лікар отримує можливість із більшою вірогідністю визначити, чи загрожують пацієнтові напади, і, якщо загрожують, оцінити ступінь їхньої тяжкості.

— Тепер розумію.

Лікарка пересунула електроенцефалограми ближче до мого краю стола, повернула до мене. Я в них однаково нічого не тямив, тому звернув увагу на невиразні коричневі плями на вказівному та середньому пальцях правої руки й збагнув, що, попри молодий вік, Наумова — курець зі значним стажем.

— Епілепсії я тут не спостерігаю.

Я закліпав:

— Е…

Наумова знову смикнула кутиками губ. Її зелені очі нагадували мені напівзогнилі виноградини. Водночас захриплий голос, що різав вуха, й відверта, заледве не хамська манера розмовляти, через яку зводило м’язи від бажання скривитися, в ту мить здалися мені медом. По-моєму, я навіть усміхнувся.

— А як же те, що написав Паламар?

— Іноді навіть дуже хороший лікар воліє за краще черкнути в діагнозі «епілепсія», ніж заперечити її наявність. Ніхто не хоче брати на себе відповідальності, якщо раптом… ну… — Наумова зробила невиразний жест рукою, — станеться напад. Ви ж знаєте, люди тільки й чекають, щоб спустити на лікаря всіх собак. — Я рухом голови показав, що в курсі. Вона продовжила: — У вашого сина немає й не було епілепсії, і я не бачу причин для її появи. Хоча… — жінка тицьнула пальцем в одну з електроенцефалограм; я підсунувся до краю стола, так наче міг щось розібрати в покручених лініях і цифрах на тонкому глянсуватому аркуші, — я бачу підозрілу активність.

— Підозрілу активність?

— Так.