Розділ «Частина 1»

— Тобто у Тео… у Теодора… у мого сина — епілепсія?

— Так.

— А… е… — в горлі пересохло, слова перетворилися на цеглини. Хай там як, а я виявився неготовим до такого. — І що робити?

— Я ж написав, — Паламар тицьнув пальцем на аркуш у моїх руках, — «Фінлепсин ретард», двічі на день, уранці й увечері, бажано після їжі, — відвівши погляд до вікна, він помовчав, потер коротким пальцем перенісся, а тоді додав трохи м’якше (чи, якщо точно, писклявіше): — Хоча, думаю, по півтаблетки зразу буде забагато. Перший тиждень давайте по півтаблетки зранку й четвертину ввечері. Далі можете переходити на повну дозу: половина — після сніданку, половина — після вечері. Ага, ще, — Паламар змахнув рукою, так, ніби я лаштувався йти, а він хотів мене затримати, — не переплутайте «Фінлепсин ретард 200» з «Фінлепсин ретард 400». Вам потрібен «Фінлепсин 200». 400 мг — занадто сильний для п’ятирічного хлопчика.

— Йому ще немає п’яти років, — витиснув я. — Там зазначено. У висновку.

— Тим більше, — буркнув невролог.

Я почав розпитувати про «Фінлепсин», про те, як він діє, які в нього протипоказання та побічні ефекти. Паламар стисло, але дохідливо відповідав.

— Я розумію, вам зараз важко, — додав він на завершення, — але, повірте, це не найгірше, що могло статися. Стежте, щоб ваш син регулярно пив «Фінлепсин», за місяць повторіть ЕЕГ, і залежно від того, що вона покаже, я буду думати, чи можна відмовитись від медикаментозного контролю. Поки що отак-от. Єдине: після початку курсу в жодному разі не припиняйте давати таблетки без консультації з неврологом.

За чверть години я гортав меню на Г-подібному дивані в Fashion Cafe, а малий роззувався перед входом до дитячої кімнати. Підійшла офіціантка, я зробив замовлення, після чого дістав смартфон і, півхвилини покрутивши його в руках, вирішив набрати маму. Динамік видав дев’ять довгих гудків, і тільки потім вона відповіла:

— Мироне? Що сталося?

Я рідко телефонував матері просто так, узагалі не пригадую, чи впродовж останніх кількох років хоч раз поцікавився її справами, а тому не здивувався, коли замість привітання вона розпочала розмову таким запитанням.

— Я щойно від лікаря.

— Що з тобою? — стурбовано, але без паніки.

— Зі мною все добре. Я Теодора водив. У нього підтвердили епілепсію.

— Це точно? — голос напружений, але рівний. Мама понад тридцять років пропрацювала в школі, де давала раду ордам школярів, чия сумарна кінетична енергія, виділена у перервах між уроками, перевищувала потужність невеликої атомної бомби, тож мало що у світі могло вивести її з рівноваги. — Він же ще такий малий, — з легким сумом додала вона.

— Мам, це точно. Я б не телефонував, якби мав сумніви.

— Були напади?

— Ніби ні. Ну, крім одного разу, якраз цього понеділка. Щось сталося на вулиці. Хоча, якщо направду, я не певен, що то було — чи напад, чи Тео просто… не знаю… впав. Це неважливо. У висновку з Діагностичного центру написали, що порівняно з попередньою ЕЕГ динаміка негативна, і от сьогодні лікар підтвердив діагноз.

— Ти ходив до дитячої поліклініки? Це там поставили діагноз?

— Ні. Єва повела малого до невролога в міській дитячій лікарні, звідти їх скерували в Діагностичний центр, але після ЕЕГ Єва не захотіла повертатися до лікарні. Лікарі не сподобались. Їй на роботі порадили приватного дитячого невролога, і сьогодні я був з Теодором у нього.