Розділ «Частина 1»

— Так.

Наче, бляха, впродовж останніх півроку ми мали хороші дні.

— Щось заробив?

— На бензин.

Що вищим ставав курс євро, тим гіршим було наше з Євою спілкування. Після Євромайдану ми могли не розмовляти днями, соваючись квартирою, неначе привиди, а якщо й озивалися, то роздратовано, на підвищених тонах. Навесні ми намагалися продати Жука, але ніхто не хотів купувати малофункціональне й далеко не нове авто, та ще й із невиплаченим кредитом. Що найгірше — ні я, ні Єва не робили нічого, щоб уникнути конфліктів. Навпаки — зчіплялися із найменшого приводу, будь-де й будь-коли, і не лише тоді, коли це стосувалося грошей. Той день наприкінці серпня видався особливо паскудним: увесь вечір по радіо говорили про Іловайський котел і про те, що МВФ заблокував виплату чергового траншу.

— Не розумію, для чого тоді було виїжджати.

Єва розвернулася до мене спиною й підклала руку під подушку.

— Зачекай, Єво, — неголосно озвався я.

— Я хочу спати.

— А я поговорити, — дружина повернулась і, сердито вигнувши брови, втупилася в мене. В очах виблискувала налаштованість не на розмову, а на чергову сварку. — Як малий?

— Усе нормально, а що?

— Навіщо ти розповідала йому про свого колишнього?

— Що-о?

Брови вигнулися ще дужче, а повіки напружилися (я це радше відчув, ніж побачив). Добре знайомим шорстким поглядом вона промацувала моє обличчя, кидаючи безмовний виклик: «Давай, мій хлопчику, давай, ще крок, ще півкроку вперед, і, ти ж мене знаєш, я перетворю цю ніч на пекло». Цього разу я не відступив.

— Малий спитав у мене сьогодні, хто такий Рей Купер. Він же так підписаний у «ВеКа»? — останнє запитання вийшло напівбезглуздо-риторичним. Я чудово знав псевдо Павла Новака у «ВКонтакті». І Єва знала, що я знаю.

Її реакція здивувала. Дружина розгубилася — по- справжньому розгубилася — й увімкнула задній хід.

— Хто? Тео? Я… я не розумію…

— Малий сказав, ти сиділа за комп’ютером і спілкувалася з ним.

— Так і сказав?

— Не зовсім. Спитав, хто такий Рей Купер, а потім додав, що ти сиділа за компом.