Розділ «Частина 1»

Хлопчик не відреагував.

Я не ризикнув підступити ближче й озватися до нього. Можете сміятися, але мені було так лячно, що гусячою шкірою вкрилася навіть задниця. Я прослизнув до спальні та розштовхав дружину. Єва з’явилася в коридорі — Тео нерухомо стовбенів біля дверей, — безшумно наблизилася та, присівши навпочіпки, обережно обійняла малого. За мить Тео прокинувся в її обіймах і ошелешено закліпав оченятами. Він не розумів, що робить у коридорі, але цього разу не кричав і не плакав.

Буквально через два дні, в ніч із понеділка на вівторок, стався ще один моторошний інцидент. Після повернення нічних кошмарів я взяв за звичку зазирати перед сном до кімнати Тео. Кілька секунд прислухався до синового сопіння вві сні, перевіряв, чи все гаразд, і лише потому йшов спати. Того дня, 24 березня, я дістався додому пізно і, як завше, стомлений. Скинув куртку та джинси, стягнув через голову футболку й, скрадаючись навшпиньки, побрів до малого. Ще в коридорі вловив ледь чутне шкряботіння з дитячої. Здавалося, наче хтось водить мокрим пальцем по склу. Несамохіть напружившись, я прочинив двері й устромив голову до кімнати. Шкряботіння стало виразнішим, а Теодора на ліжку не виявилося. Тривога сухим хмизом спалахнула в грудях, я потягнувся до вимикача, коли раптом помітив сина в кутку праворуч від себе. Малюк стояв біля шафи для одягу, одна зі стулок якої була цілком дзеркальною. Ледь не притискаючись до стулки, він чимось водив по дзеркальній поверхні.

— Тео? — приглушено вигукнув я.

Хлопчак здригнувся, озирнувся та — присягаюся — вищирився на мене. Незважаючи на темряву, я бачив, як недобрий сталевий вогник зблискує в його очах, а крізь стоншені, злісно викривлені губи проглядають вершечки зубів.

— Тео, ти чого?

Шкряботіння урвалося, і щось випало з його рук. Наступної миті Теодор кинувся до вікна, зіщулився біля батареї та заверещав. Я отетеріло стовбичив на порозі дитячої, доки не прибігла Єва. Дружина ввімкнула настільну лампу, присіла біля малого й почала заспокоювати.

Через хвилину Тео отямився, а вереск змінився тихеньким схлипуванням.

— Що з ним сталося?

Я все ще м’явся на порозі дитячої, не знаючи, куди себе приткнути:

— Я просто хотів подивитися, чи все гаразд. А він не спав.

Заколисуючи малого, Єва раптом запитала:

— Це ти?

— Що я?

Вона мотнула головою в бік шафи. Я зиркнув праворуч. На дзеркальній стулці, на висоті трохи менше ніж метр від підлоги, проступав напис червоним маркером:

На килимі, під стільцем, валявся незакритим товстий маркер.

— Це ти написав? — повторила.

Я придивився до дзеркала. Там були літери. Спершу мені здалося, що кириличні: на початку стояла химерна карлючка, подібна до великої Ї.

— Ні. Чого б це я став писати по дзеркалу? — глипнув на дружину: — Чорт забирай, ні! Це малий!

Єва лише знизала плечима, не надавши закарлюкам значення. Хвилин за десять Тео заснув. Вона поклала його в ліжко й укрила ковдрою. На виході з дитячої торкнулася долонею мого передпліччя й, легенько потягнувши за собою, прошепотіла: «Пішли. Завтра зітреш». Я кивнув. Однак перед тим, як вимкнути настільну лампу та посунути за дружиною, кілька секунд прискіпливо, намагаючись запам’ятати, розглядав нашкрябані сином знаки. Це літери, беззаперечно. Можливо, як і Єва, я не звернув би на них уваги — ми ще не навчили Тео писати, проте малюк уже читав по складах, тобто, в принципі, не було нічого дивного в тому, що він самотужки надряпав якісь літери, — проте щось підказувало мені, якийсь невиразний, але наполегливий голос нашіптував, що літери насправді не кириличні. Перші дві вдалося розпізнати без проблем: Ї (або І) та М. Стосовно третьої я не мав певності: то могла бути і М, і Н. Наступні вісім не викликали сумнівів — А, Т, Е, О, С, А, М і Р. І наприкінці — щось незрозуміле. Маленька о? Велика С чи кирилична Є без рисочки? Єдине, що варто визнати очевидним: останній символ незавершений, адже, коли зазирнув до дитячої, Тео все ще водив маркером по дзеркалу.