Розділ «Тисяча вісімсот двадцять три плюс один»

— Дозволив той, до кого тобі рости й рости. І не тільки по службі, — із шляхетною переконливістю справжнього графа відбив словесний напад гвардієць.

— Та я тобі… — сіпнувся був офіцер. Але його зупинили ті, хто здогадувався, навіщо й до кого ходить Сен-Жермен.

Тисяча вісімсот двадцять три особи виходили зі Слов’янська, осідлавши свою сепарську броню. Лише одна українська гармата спробувала зупинити, — і зупинила, — заблукалий хвіст колони бойовиків. Десяток машин, не більше. Решта разом зі штабс-капітаном вийшли майже всією бунтівною бригадою. Танки, вантажівки, бронетранспортери кілька годин поспіль спокійно виповзали з міста, і з українських позицій по них не стріляли. Вони пішли по шосе, несучи війну в бік Донецька. Тисячний натовп людей, заражених вірусом війни, їхав у мільйонне місто. У Слов’янськ повернувся синьо-золотий прапор.

«Але, ти знаєш, я так і не зрозумів, — казав граф Сен-Жермен своєму другові Толі, — чому їх випустили і чому в офіційних зведеннях написано, що місто взято штурмом».

Вони розмовляли про те, що було, дивлячись із вікна спостережного пункту на Дебальцеве. Містечко підморгувало жовтими вогниками. «І тоді я просто розучився мріяти», — навіщось сказав Сен-Жермен, трохи відвернувшись убік від товариша.