Розділ «Четверо виходять із ломбарду»

— То ти, сука, ще й поет! — горлали міліціонери, викручуючи рукави стьобаного ватника, у яких, звісно ж, лишалися руки нетверезого глузливого декламатора.

Моя бабуся в цей час казала: «Не дивись туди», — і тягла мене всередину напханого автобуса. Я витріщався на міліціонерів та крикливого алкоголіка, а дорослі пасажири намагалися якнайшвидше зайняти свої місця в автобусі, втягнувши шиї в однакові сірі коміри безформних пальт.

Я завжди прохав свою бабусю взяти мене на демонстрацію сьомого листопада. День перевороту сімнадцятого року був найяскравішим святом у Харкові. Центральна вулиця, Сумська, ставала повноводою червоною рікою транспарантів і прапорів, що похитувалися над головами людей, і мені тоді хотілося стати частиною цієї ріки, влитись у неї однією з приток. Здавалося б, це річ нехитра. Варто було тільки попросити бабусю взяти мене з собою на роботу, до профтехучилища, де вона працювала багато років. Там зазвичай формувалася колона учнів, яка потім висувалася до центру міста, щоб з’єднатися з іншими притоками червоної святкової ріки людей.

Але бабуся, яка часто возила мене з собою на чергування, ніколи не брала мене на демонстрацію або парад. Досі не знаю чому. Можливо, вона боялася натовпу. Боялася, що зібрані у великій кількості люди можуть затоптати дитину, якщо натовп охопить паніка. Хоча ні, навряд чи вона боялася саме цього. Адже до неї на роботу ми їздили вдвох жовтим «ікарусом» номер тринадцять від кінцевої до кінцевої. Вистоявши неймовірно довгу та багатолюдну чергу на площі Радянської України, ми набивалися в автобус, як оселедці, і разом з іншими оселедцями-городянами ставали в дивні пози, у яких доводилося перебувати аж до кінця проспекту Гагаріна, де більша частина пасажирів виходила і в спорожнілому салоні можна було посидіти дві-три зупинки.

Харків сімдесятих та вісімдесятих був сповнений суперечностей. Побачивши в новинах, як на площі Радянської України відкривали пам’ятник комуністові Артему зокрема і Радянській Україні загалом, я неймовірно пишався тим, що живу в місті, яке показують по телевізору. І мене абсолютно не бентежило, що цей пам’ятник відразу охрестили довгим прізвиськом «Четверо виносять із ломбарду холодильник, а п’ятий зупиняє таксі». У цьому «п’ятому» впізнавався сам Артем, у шкіряній комісарській куртці і з вусами під кам’яним носом.

— Мамо, а чому пам’ятник називають саме так?

— Ну, розумієш, синку, він же стоїть перед ломбардом…

— Так, я це розумію. Але чому ВСІ дорослі його так називають? І сміються?

Усі наші знайомі бодай раз у житті мали справу з ломбардом. Потрібні гроші — здаєш що-небудь цінне в заставу. Хочеш повернути — плати більше, ніж тобі дали. Із-за фасаду показного комунізму визирала, зловтішно посміхаючись, реальна економіка. Дорослі це розуміли. Я — ні. Тому про холодильник із ломбарду їм було смішно, а мені незрозуміло. І подвійно було незрозуміло, що мама тривожно просила не ставити таких питань «чужим дядям і тьотям» і не вживати на адресу монумента слова «холодильник» хоча б у місцях великого скупчення людей.

Ми сміялися, але не хотіли, щоб із нас сміялися чужі. Ми боялися, що наш сміх і наше почуття гумору оцінять інші люди. Якось мені трапилася книжка «Тім Талер, або Проданий сміх», і я запам’ятав звідти одну дуже важливу фразу: «Сміх — це внутрішня свобода».

Але на ту пору мене ще не навчили жартувати.

— Бабусю, а ти член партії? — спитав я, поїдаючи апетитну смажену картоплю, що жовто-сухорлявими скибочками лежала на чавунній сковорідці. Я любив картоплю і любив, коли цю величезну закіптюжену сковорідку ставили посеред столу на дротяну підставку і над нею здіймалась ароматна пара простого й багатого обіду. Моя любов до бабусиної картоплі була загальновідома, і я щосили підігрував образу фаната чавунної сковорідки. Одного разу, коли вона, мов язичницька реліквія, урочисто постала на столі і ритуал поклоніння шлунку доходив кульмінації, я з криком «Картопелько моя люба!» поцілував сірий чавун. Я, звісно ж, жартував. Але дуже швидко мені стало не до сміху. Чавун був іще гарячим, тож мої губи перетворилися на два червоні вареники раніше, ніж я встиг закричати від болю. Далі були нудні дні, проведені в межах двох наших кімнат у комунальній квартирі, і противна мазь, якою мені мастили опіки. Здається, тоді я збагнув, що жарт мусить мати свої межі.

От не пам’ятаю, питав я бабусю про партію до гарячого поцілунку сковорідки чи після нього.

— Ні, онучку, я не член КПРС, — відповіла вона, усміхнувшись.

— Не член? Але ж ти комуніст, правда? — наполягав я.

Моя проста й прямолінійна бабуся цього разу змовчала, а мама, зніяковівши від мого питання, квапливо відповіла за неї:

— Так, так, звичайно, вона комуніст.

Комуніст — це звучало круто. Це був знак належності до еліти. І я з дитинства знав, що можна бути комуністом і не бути членом Комуністичної партії.

Так, мене не навчили жартувати. Не розповіли, коли треба сміятися з добрих жартів і як їх відрізняти від поганих. Тому я завжди думав, що «не-член КПРС» цілком може бути комуністом.

Мені хотілося здійснювати подвиги. Із червоним прапором над головою йти визволяти інші народи від капіталістичного ярма. Дарувати щастя колективізації фермерам Північної та Південної Америк, які страждали від проклятущих латифундистів. Мені марилось, як я в зеленій касці з червоною зіркою йду вулицями визволеного Парижа і над Ейфелевою вежею радісна юрба французів підіймає транспарант «Слава радянським воїнам-визволителям». Я не міг збагнути, чому загниваючий Захід не бачить свого щастя в тій славній перспективі, яку обіцяє йому союз рівноправних народів, що вже зайняв одну шосту частину планети, і чому той Захід уперто продовжує загнивати. Учитель історії з кривим носом і жаб’ячими губами пояснив, що Захід загниватиме вічно, якщо ми йому не допоможемо. Я цілковито з ним погоджувався.