Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— Ми тут довго жили, але я була ще мала. А тепер знов повернулись.

— То ти, значить, сибірячка?

— Я не боюсь ведмедів, — засміялась вона і скрипнула калиточкою. — Спасибі, що відбив мені кавалера.

— Скажи номер свого телефону!

— А нащо тобі?

— Ну так, треба.

— Будеш мені ночами дзвонити?

— Не буду.

— Ну, тоді не дам, — засміялась знову і вже прослизнула до двору. — Бувай, визволителю!

— А номер я все'дно знайду!

— Знайди…

Ром зачудовано пішов по стежині додому і, коли піднімався по брукованому шосе з яру, раптом з подивом побачив прямо над дорогою яскраву зірку в чорному небі. Зійшла Венера. А там, ще вище, якраз під самим куполом, якщо дивитись від Великої Ведмедиці, сяяло знайомим півколом сузір'я Північної Корони — найулюбленіше сузір'я Рома. Корона, хоч і була маленька і знайти її було важче, ніж, наприклад, Касіопею, Велику Ведмедицю, Дракона або Андромеду, але значила вона набагато більше.

Бо коли напевне з'являлась — значить, в Звенигородку вже прийшло літо!

Розділ З

І постануть нові герої…

Травень 1919 р.

…Червоні знов і знов атакували місто. Кулі шматували повітря. Сотня Максима потрапила під щільний вогонь восьми кулеметів й двохсот гвинтівок. Козаки на скаку попадали з коней і сховались за невисоким кам’яним схилом. Більше сотні людей і коней у маленькому закуточку. Коней ховали пильніше за себе, в страшній тисняві й грязюці. Кількох під вогнем недорахувалися ще на вулицях. То тут, то там скрикував боєць, отримавши кулю в необережно висунуте плече або руку. Кількоро коней вже лежали на землі вбиті чи тяжко поранені. Кулі бджолиними роями мчали над головами козаків, обсипали їх кам’яними осколками, зі страшною силою вгризалися в стіну, аж та трусилася і двигтіла. Здавалось: ще трохи, й вона не витримає й розвалиться на шмаття від скаженої сили. Коней притисли ближче до схилу. Повітря навкруг шуміло й било в лице потоками вітру, наче під час сильної зливи.

Максим сидів під камінням, про те, щоб виглянути з-за огорожі, не могло бути й мови. Помахом руки підізвав до себе Тимоша. Той пробрався навзгинці крізь тисняву людей і коней.

— Тре’, щоб Федір відправив сюди гармати. Знайди когось, бо гаплик нам тут буде.

— Слухаю, пане сотнику!