Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— На Звенигорі? А ти будеш чекати?

— Чекала мишка кішку…

— Як червоних поб’єм — я тебе знайду!

Максим хотів обняти дівчину, та вона вислизнула гнучко, як риба.

— Руки не розпускай, пане… сотнику, — м’яко сказала. — А то… Ваша рана на голові буде важкою, прийдеться ампутувати…

— От кицька, — здивувався Тиміш. — Та на язик гостра…

Максим не міг відвести від Уляни очей…

Розділ 2

Роман Рудинський. Кохання

«Тантра учить: коли двоє знаходять духовний і тілесний контакт — це вже не є відносини двох людей, чоловіка і жінки. Насолода у мить кохання — то і є Едем, Рай, миттєве підключення Світу, присутність Бога через кохане тіло і душу. В нас самих живе Бог і живе любов — а кохані потрібні, щоб розбудити ці відчуття у собі. Це і є правда Життя. Святі хвилини, чи, в кращому сенсі, — дні, місяці любові такі малі у повному страждань і болю житті. Тому кохання і ціниться людством так дорого…»

Учитель Орест Хоші

Якраз на травневі свята Ром поспішав додому від друзів. Ішов собі безжурно, теплого травневого ранку мимо «Сайгону», в якому вони зазвичай гуляли — бо йшлося про величезні простори школи-інтернату з садками, спортивними майданчиками, здичавілим густим парком з ялинами — як раптом у яскравому світлі назустріч побачив неземне диво. Аж кров гаряче застукотіла у скронях.

Легко і зовсім безшумно, ледь зісторонившись на край асфальту — завузької для двох стежини — повз Рома прослизнула гнучка і світла дівоча постать. Тільки й запам'ятав він, зовсім зторопілий з того дива, що плавну швидку ходу, пасмо золотавого волосся, струнке тіло і ніжні риси обличчя. Не бачив навіть, які у того дівчати очі. Коли, за якусь мить, озирнувся — її вже ніде не було. Щезла у світлому травневому розмаїтті, неначе привиділась у буянні весни. А може, просто завернула за ріг кварталу.

Збитий зі звичного настрою тим видінням, Роман дійшов аж додому і вже почав збиратися на «майовку», бо десь за годину весь гурт зі Зосею, Жориком, руром вирушав до лісу із шашликами.

Коли, зрештою, зрозумів, що ж то було насправді.

Як тільки це сталось, Ром чи не вперше в житті відчув, як взялася тугою, заквилила його душа: не побачиш більше, не знайдеш… Якби Ром знав, що те диво, яке й не помітивши, ввірвалося в його життя, в силі завдавати болю знову і знову — він, може, і не став би його шукати. Але, водночас, воно обіцяло так багато, що бажання тому противитись не було зовсім. Та й доля все’дно вирішує по-своєму.

Ром повернувся до «Сайгону» й об'їздив усі вулиці навкруги, проте дівча не знайшов. Але ж — доля!

Того ж дня пообіді вони поїхали на велосипедах і «дирчиках» до самого Хлипнівського лісу (діди казали, що саме там колись збирались полки гайдамаків). Вузенька стежка зміїлась через вузлувате коріння, поміж величезних червоних сосен донизу, до самого Тікича, і нею галасливим гуртом спускались до річки. Там, серед височенних сосен, надибали велику, заплямовану сонцем галяву, і в тому червонястому й світлому від соснових тіл просторі, наскрізь пронизаному товстими сонячними променями, що в них повільно піднімались клапті м'якого павутиння та веселились великі й дрібні мошки, граціозні бабки — стрекози, на м'якому ж моху розстелили свої ряднини та готували хмиз для багаття.

Ром з Чорнею пішли до джерела за водою. Ром красувався в моднячих спортивних шортах, що недавно йому купила мама на тренування. Вони йшли узліссям, спускались до балки, коли раптом на прохолодній тісній стежині, так само назустріч, побачив знайому світлу гривку та стрункі ноженята. І наразі аж мовби вріс у землю, — так, що Чорня з розгону вліпився йому у спину.

— Привіт, — не придумавши нічо’ розумнішого, ляпнув Ром. Дівча було з подружкою, вони наче помітили той стовбняк Рома й перезирнулись лукаво. «Привіт», — сказало Рому диво, а її подружка з цікавістю позирнула на Чорню. І вони, тримаючись за руки, побігли собі з балки по стежці.