Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

…Сотні кубанців і козаків-уваровців та піший полк черкащан утримували Черкаси десятий день. Два з половиною десятки кулеметів розставили на церкві та баштах, на північних висотах та біля мосту через Дніпро. На панцерниках укріпили гармати.

Атаки на місто посилились. Залізницею до Христинівки і Бобринської, з Харкова й Лівобережжя підтягувались ешелони мордви й червоних китайців. У місті підняли голову комнезами й єврейська самооборона. Сотні Уварова несли втрати. На нараді рішили вийти з Черкас. Більшовики вели наступ з Лівобережжя. Міст через Дніпро захищали добровольці й загін з кулеметами. Вони боронили міст до останнього…

Полк Уварова відступав на станцію Бобринську разом з бронепотягами. Уляну в Черкасах Максим більше не бачив.

Розділ 4

Роман Рудинський. Кохання

Владка була не такою, як інші дівчата. Хоча весь рід її — Звенигородський, й народилася вона тут, у хаті біля «Сайгону» — та вісім років прожила на «Сєвєрі», на Сахаліні, і до Звенигородки приїжджала лиш влітку — на суниці й черешні, й взимку — подалі від страшних сибірських морозів. Батьки її добре заробляли, потім мати повернулася назовсім і працювала в райвно, а батько так і залишився «на нафті» й дома бував нечасто.

Тож сім'я мала непогані статки й подорожувала чимало: Москва, Сибір, Кавказ, Крим. Училась Владка в привілегійованій школі, в спецкласі, була вродлива, те знала, і одягом підкреслювала свою вроду. Навіть найзаздрісніші з однокласниць, які бачили Рома з дівчиною, сказали, що у неї «плавна походка». Владка мала достатньо легкий і веселий характер, напрочуд теплу посмішку, проте разом з тим Ром помітив у дівчатці залізну волю. Бажання чогось більшого, не міщанського Звенигородського щастя — бодай навіть у його найбагатшому сенсі. Якось Владка сказала Рому, що хоче жити в Британії і не зупиниться у тому бажанні ні перед якими тернами.

Ром відчув все те з часом і вже знав, що втримати дівча буде непросто.

Відносини в них з самого початку склалися трохи дивно. Ром любив дискотеки, й з «Групою здоров'я» вони залишались там на «центровому» рахунку, танцювати вміли, більш того — вміли «завести» всіх, вчинити справжній розгардіяш у клубі. Проте з більшим задоволенням все ж пропадав в лісах, і лиш коли з'являлася Владка — знов повертався «до світу». Влада приходила на вечори в школах чи до клубу з подругами — з тією ж Маринкою, Лесею, колежанками. Ром теж зазвичай гуляв з «групою», тож разом інколи втікали від усіх — навіть з кіно. Та Ром відчував, що Влада вагається: а чи не піддатись на залицяння Валєрки, сина першого секретаря райкому, а чи затягнутого в крутий джинс Сані, у якого батько плавав десь капітаном… Почав Ром з того, що став «вибивати» можливих конкурентів. Як тільки бачив, що хтось пробує проводжати Владку додому, спокійно ждав зручного моменту, а тоді пояснював бідоласі, що той спізнився. Так сталося з Греком і з Валєркою, навіть з однокласником Матєєм, ще з кількома донжуанами. Зазвичай, однієї розмови вистачало, бо Ром підходив до того цілком жорстоко. Та кілька разів дійшло і до справжньої бійки. Ром тренувався у легкоатлета Олекси Антоновича, який тихцем давав їм ази боксу. Тож встояти супроти нього в вуличному двобої міг далеко не кожний. А потім Владка звикла до Рома, полюбила розмовляти з ним вечорами, й залицяльники його вже не хвилювали. А може, й Ром зрозумів, що дівчинка не могла довго залишатися без уваги.

Розділ 5

Холодний Яр. Два отамани

Травень 1919 р.

19 травня більшовицька група Єгорова вибила війська Григор’єва з Кременчуга. Дніпровська флотилія бомбувала Черкаси. З півдня наступали червоні кавалерійські частини Дибенка і Олександра Пархоменка. Наприкінці травня більшовики захопили Олександрію…

Полк Федора Уварова в тисячу бійців, переважно кінних, відходив з Черкас на Білозір’я. Уваровці тримались залізниці під прикриттям григор’євського бронепотяга. Кінні відділи Максима Рудинського йшли дозорними. В сотню Рудя ввійшли найкращі з кубанців: Степан Субота, Шрам, Покотило. Бойові друзі ще з Туреччини…

Отримали звістку від дозорних. На своєму вороному Рудь примчав до Уварова.

— Селяни кажуть: більшовики в Бобринській! У Чигирині і Суботові — загони Свирида Коцура. Позавчора він вбив людей Чучупаки.

— Кто такой — Коцур?

— Я його бачив колись у Чигирині на з’їзді. Здоровий такий, молодий. У козацькому строї. Мовлять, що воював проти УНР, проти Директорії. Захопив всі великі села навкруг, його всі бояться. Селяни кажуть, що лютує. В Чигирині стоїть «курінь» десь з тисячу бійців, у них десяток кулеметів і чотири гармати. І ще — на залізниці у Коцура є свій бронепотяг. Ще кажуть, що, начебто, брат Коцура з якимсь відділом вийшов на Фундукліївку проти армії УНР. Разом з червоними.

— Что посовєтуєш? — помовчавши, спитав Федір. Уваров розмовляв кубанською говіркою, був кубанець з діда-прадіда. Лице його було нічим не примітне, в очах вгадувався сумовитий проблиск. Відразу й не скажеш, що перед тобою вольовий, мужній, меткий у воєнній справі чоловік. Ще на фронті Федір став ротмістром. — Ти ж мєстний, всьо здєсь знаєшь?

— А що тут думати? Холодний Яр! Хащі непроходимі. Гонта й Залізняк колись тут стояли. То й ми зберем сили… Тільки… Коцурів треба вибить, бо можуть напасти. Краще першими атакуємо. Нежданно.