Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— Йде в лікарні фельдшер, за ним санітар з сокирою. Підходять до хворого.

«Цьому ампутація лівої руки». «Тюк!» Підходять до наступного: «Цьому ампутація правої руки». «Тюк!» Потім ще до одного: «Цьому вуйку ампутація лівої ноги». «Тюк!» «Я сказав — лівої!» «Тюк!» «Я сказав — ноги!» «Тюк!» «Я сказав — вуйку!» «Тюк!»

— Й зовсім не смішно… Над лікарями змиваєтесь! Хворий поводить себе погано, за що буде прооперований ще раз!

— Або ще: лікар каже хворому: «Це дуже проста операція. За годину зможете рухати ногами. За дві будете бігати навколо ліжка. А ввечері самі підете пішки додому!» «Лікарю, а можна я хоча б під час операції трішки полежу?»

Тиміш десь поруч сам собі посміявся. Про нього чомусь всі забули. Й він зрозумів усе — і собі мовкнув. Максим відчув, як від дівочої вроди завмирає серце.

— Цю історію ще моя бабця знала. Думаєте, смішно?

— А ви як думаєте?…

— Одягайтесь…

— Операція пройшла добре, сестро?

— Я не сестра… Я апостол Петро! — Уляна вже сміялась вільно і просто, відчула себе якось так звично з цим незнайомим молодим сотником.

— Бо ви вже в раю… Нічо’, загоїться до весілля.

— До весілля в раю… І скільки тепер чекати? Он, сват уже один є, — кивнув Максим на Тимоша. — Горілки хоче, пісні співає. В голові дві гулянки.

— Переб’єтесь, пане! — блиснула очима русалка. — А заживе за тиждень, чи за два мо'. Чекайте…

Взяла зі столу білу нову сорочку.

— Одягніть ось. А то Вашою дітей можна лякати.

Максим у тих очах узрів притаєний посміх. Дівча таки зачепило за серце. Підійшов ближче, аж залоскотало щоку ясне волосся.

— Кого ж тепер до вінця, крім тебе? Вродливіших і не бачив. І життя мені рятувала…

— Багато вас тут сватається. Ви б уже щось новеньке придумали… Не буде мене тут скоро. Більшовики повернуться.

— А де будеш?

— Та знаєте вже де.