Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

Цим зразу ж скористався старий рачище, який, здавалось, тільки й чекав миті, коли Чорня задумається про жіночу підступність. І, що було сили, цапнув того за труси в самому цікавому місці.

— А-а-ай, — заволав нещасний і, розмахнувшись, зажбурив рака в очеретиння, куди той полетів, вдячно розчепіривши всі свої вісім лап і клешні.

Ром роззувся і теж поліз до Чорні у баговиння по раки, яких вони за п'ятнадцять хвилин наловили для товариства аж чотири десятки.

Тепер Роман щось знав про Владку хоч трохи. Знав де вона вчиться, знав, якого кольору її очі. А ще хтось із пацанів сказав, що живе вона неподалік від «Сайгону»: там її кілька разів бачили друзі. Тож Ром мав тепер усі шанси й вперто поклав собі за ціль її добиватись.

Жінки з дитинства були для Рома загадкою. З малих років він ріс всупереч нудному совєцькому дійству, в якомусь своєму, романтичному світі. Весь вільний час з Жориком і Зосьою гасав лісами, бився на мечах або розгортав битви з козацьких книжок — ото і весь досвід.

Так, уривками, закохувався в однокласниць — спочатку в одну, потім в іншу, але в свої дванадцять, а чи й чотирнадцять років зовсім не мав досвіду в тому. Та й не мав з ким учитись — на вулиці подружок не було, мала Оленка з мамою виїхала давно.

І тільки тепер, після дев'ятого класу, Рому трапилось перше справжнє кохання — без жартів, романтичне, жорстоке, таке, що запам'ятовується на все життя, і саме і є тим життям — найреальнішим із усього. Це найперше і найпалкіше, як і наступні кохання в житті Рома, почалося у травні…

Ром, Жорик і Зося сиділи в надвечірньому «Сайгоні» на вибілених вітрами лавах біля довгого столу. Саме тут вони збирались надвечір, щоб потайки від батьків запалити по люльці, чи по «експресині» з синьої пачки, «підкачатись» на турніку чи провести «товариський» бій на старих боксерських пальчатках. Теплий травневий вечір буяв розмаїттям трав, запахами молодого листя та цвіту. Велосипеди лежали собі на доріжці, коли раптом Ром з подивом відзначив, що його старенький напівспортивний «ХТЗ» хтось котить до лави.

Коли він швидко, мов на верткому дзиглику, крутнувся до тієї пригоди всім тілом, то з подиву ледве не впав з лави. До нього з його ж «дирчиком» у руках ішла, наче з мрій, — сама… Владка. Була в темних джинсах і чорному пуловері з глибоким вирізом на грудях. Золотаве волосся і світла шкіра шиї на тому звабливо-округлому темному фоні аж віяли м'яким ніжним світлом. А за крок від Владки йшла така ж струнка і білозуба гімнастка Маринка — її Ром знав по спортшколі, вони не раз їздили на змагання, гімнасти і легкоатлети разом.

— Можна нам покататись? — спитала Маринка, підійшовши майже впритул до Рома.

— Я… — спробував дійти до тями Ром, не зводячи очей з Влади.

— То він, мабуть, каже, що можна, — блиснуло дівча сміхом у золотавих очах. І легко злетіло на високе сидіння, махнувши зовсім близько від Рома таким неждано сильним, обтягнутим джинсами тілом.

Маринка взяла чийогось ще ролла — її тут знали, бо більшість з хлопви, що збиралась вечорами в «Сайгоні», займалась в ДЮСШ-один спортом. А от Владку багато хто бачив тут вперше, й вона спричинила невеликий фурор. Ром з подивом відчув, що йому це приємно — хоча для дівчини він і досі не різнився від будь-кого з інших. Ну, хіба що — вона в нього попросила велосипеда.

Подружки покружляли невміло навкруг майданчика, потім поклали велосипеди край доріжки і пішли до виходу. За кілька кроків Владка озирнулась до Рома і знов майнула в очах отим золотистим посміхом. Ром стояв і дивився услід, а до дівчаток уже «підкочувався» відомий у «Совдепії» донжуан Грек.

— Уб'ю собаку, — пробурмотів собі просто так Ром, а Жорик здивовано дістав із синьої пачки сигарету «Експрес», засунув її собі тютюном до рота і надаремне пробував підпалити фільтр крутою імпортною запальничкою.

Після цього вечора Ром взявся шукати за всіма правилами мистецтва — як того і потребує операція по захопленню жінки. Знайшов малечу, яка розповіла йому, що Влада живе поруч з «Сайгоном», і що в неї є молодші сестра. А шестирічний кавалер малої за дві «жувачки» пообіцяв Рому номер її телефону. Кілька днів він не бачив Владку зовсім, але щовечора блукав навколо «Сайгону» й наприкінці тижня зустрів її «на кварталі». Вона йшла з якимось кавказцем, але Ром пристав до них так уперто й завзято, що Владці довелось утікати з парку. З кавказцем вони просто поговорили, той виявився не з безстрашних, і Ром його більше не бачив. За хвилину відшукав Владку на лавиці й запропонував провести додому. Виявилось, що то не кавказець, а циган, якийсь там племінник циганського барона, і Влада вже з тиждень не знала, як його збутись. Чи, може, тільки сказала, що не знала, але ж Ром все’дно тепер мав роль визволителя.

Дівча у спілкуванні виявилось ще дотепнішим і ніжнішим, ніж Ром міг собі уявити, й ця прогулянка зачепила його назовсім. Додому провів її аж до калиточки, і з подивом відзначив, що живе вона точно навпроти «Сайгону», якраз там, де він щовечора заходив до парку.

— Чому ж я тебе досі ніколи не бачив? — спитав задивовано дівчину.

— А тому, що я народилась на Сахаліні!

— То ви тільки зараз приїхали?