Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

Бокс Ром полюбив ще з дитинства — чи не з оповідань Лондона та Хемінгуея. Та в Звенигородці не було боксерської секції, не було тренера (ще один недолік малого міста), бо інакше вибір Роман зробив би ще в дитинстві. Замість того довелося бігати навкруг стадіону, добігався майже до кандидата в майстри спорту. Добре, що техніці бою трохи вчив ще Олекса Антонович.

В молодшу групу збірної Ром записався до відомого на всю Одесу Євгеніча. Коли Ром з трепетом у душі відчинив двері до темного вдень боксерського залу — з натягнутими в кутку канатами рингу — то побачив у залі чоловіка зі старанно зачесаним світлим волоссячком.

— Хто там? — спитав чоловік, зблиснувши в напівтемряві золотими зубами. Засвітив до Романа з кутка привітною посмішечкою. Спочатку Ром навіть не повірив, що бачить перед собою тренера з боксу.

Цей маленький зграбний чоловічок насправді був таким собі Доном Кінгом в одеському студентському боксі.

На відміну від романтичних уявлень з книжок бокс виявився жорстким видом спорту. Перші місяці тренувань Ром змушував себе йти до залу, зціпивши зуби, бо вже знав, що його, новачка, зараз будуть бити в скроні, «по пєчєні», під серце, жорсткою дев'ятиунцевою перчаткою, від якої голова відлітає незгірш від вуличного кулака. Та грала, видно, козацька кров у жилах — жаждав відомстити збитошникам, не хтів здаватись одразу.

Після перших тренувань його чомусь пригледів собі «старшак» Славік — хлоп із «бригади» Стоянова. Пізніше його застрелили десь на «сходці» з бандитами. Кандидат у майстри спорту, він брав Рома в спаринг й шість раундів по дві хвилини по-хижацькому безжально бив точними «виборочними» ударами, примовляючи: «Будеш знать, шо такоє бокс, паря!»

Так тривало весь перший, другий і, мабуть, частину третього місяця, поки Ром таки не навчився азам легкої танцюючої манери боксу, «уклончикам» і «нирочкам». Жорстким «від корпусу» контрударам і вбивчому свінгу правою. Це була чоловіча школа! Тренування майстер Євгеніч вів жорстко, не даючи передихнути. Й оте його знамените: «Уклончики, хлопчики, уклончики, нирочки. Ручку заворачіваєм» — високим деренчливим голосом — не давало спокою ні на секунду.

Десь на третьому місяці занять Ром вперше вийшов «на область», потім ще, а взимку сталась трагедія, яка тільки підтвердила серйозність вибраного ним спорту.

На другий день товариської зустрічі «універів» у всіх на очах загинув Сашко Ранта.

Клінічна смерть настала на рингу… Сашка відвезли спецмашиною до лікарні, штучно підтримували життя. Він помер за кілька годин, так і не прийшовши до тями: крововилив у мозок.

Євгеніча півроку тягали по судах й ледве не засудили…

Сонячного квітневого ранку, без особливих зусиль потрапивши до фіналу після двох перемог, Ром прийшов до зали боксу й побачив свого останнього супротивника. Претендент на звання чемпіона університету, кремезний хлоп, чорний як араб, з набитими до мозолів гулями на кулаках — чи то інгуш, чи чеченець. Цілком застрашливий з виду «качок», з м'язами, налитими силою. Добре, що не афганець… Розминаючись перед боєм, Ром відчув у животі холодок неприємного остраху. Але зціпив зуби і ще затятіше лупцював жорстку університетську грушу.

Покладем турка!

Козаки-прадіди били, й ми не згірші!

Вихід на ринг проголосили раптово. І вже з перших швидких ударів Ром побачив здивовані очі суперника, який і раз, і вдруге, і втретє губив його з виду, після власної ж жорсткої атаки. Класично, як вчив Євгеніч, Ром ступав коротенький «шажок» назустріч, швидко скручуючи пружину лівого плеча вниз і вправо, пригнувшись. І тут же, замашно розкрутившись знизу, бив жорстку серію ударів правою-лівою збоку й між розведені руки страшного з виду кавказця. «Уклончик»! Бив джеб з відтяжкою, подвійний удар правою («через ручку»), пробував зустрічний хук і сайд-степ, лякав ворога різким рухом плеча. Все, як учив Євгеніч!

Супротивник виявився міцним, з ніг не падав, та від ударів голова його хиталась, як китайський бовванчик, а очі з кожним разом чамріли все дужче…

Після хвилини другого раунду рефері зупинив бій. Перемога! П'янке бурління адреналіну в крові, відчуття пережитої небезпеки!

Битись Ром вивчився професійно. Й зрозумів ще одну річ: коли часто отримуєш по голові — це не додає мізків точно!

До завкафедрою прийшов аж у травні, коли здавали заліки з фізкультури. Ще в коридорі почув знайомий хрипкий бас, що означав початок прийому на залік усіх звільнених від фізкультури: «А тєпєрь — больниє-хромиє-дєгєнєрати!» «Фізкультурша» довго шукала його прізвище у списках, а потім злорадісно промурчала:

— Ага! А у вас, Рудинскій, нєт НІ ОДНОГО посєщєнія! І нікакіх справок! Славненько, славненько!! — і з підозрою оглянула його міцну постать.