Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

Обличчі.

Я сказав би тобі —

Ти моя, не моя,

Але ти не пускаєш мене…

Славко Вакарчук «Відпусти»

На «провожанку» до Рома прийшли всі.

Він роздав дружбанам свої речі, щоб носили «на гражданці» і його згадували. Майже новісінькі, «зафарцовані» в іноземців ганчірки. Махачкалі подарував свою гітару. Собі залишив тільки широченні круті джинси-банани, таку ж круту зелену натовську майку-сіточку, руді кросівки та білу котонову куртку.

Наприкінці залишилось ще одне діло. Батько складав сумки, а Ром збіг сходами нагору, де жили п'ятикурсники, і з ноги вибив благенькі «общагівські» двері. Заступив за поріг і на мить зупинився. Тоді позгрібав книжки і різний непотріб з полиць біля ліжка. Уважно проглянув ящики письмового столу, шафи, тумбочки. Ні документів, ні грошей не було ніде. Перевірив одяг і постіль, речі на підлозі, та не знайшов нічого. Ром знав, де ще можуть бути хазяї кімнати, тож попрямував до блоку на другий поверх.

Зайшов без стуку. Двері в «діловий» блок були відчинені, в кімнаті сиділи троє хлопів — всі старшокурсники, всі відслужили армію. Юрик розвалився в кутку на ліжку, Мачо — праворуч біля столу, Рудий — на стільці посеред кімнати.

— Юрчику, дай подивлюся твою прописку. Бо ти ж поїдеш! — заявив Ром голосно і рішуче.

Фактор несподіваності подіяв. Всі замовкли. Юрчик ошелешено простягнув руку до сумки, що лежала поруч, але враз зупинився. Ром відчув, що потрібно мовити далі, поки «старшак» нічого не втямив.

— Ти ж знаєш, нас забирають в армію. Я хочу власними очима побачити твою адресу — мене тут два роки не буде.

Причина, схоже, заспокоїла, і Юрчик перестав нервуватися: все ж таки — їх троє проти шмаркатого першокурсника..

— Я чо — смотрі на здоров’я!

Роман примружився й зробив крок ближче до ліжка.

— Ану, дай гляну поближче…

Він простягнув руку, обережно взяв книжечку за край, потім повільно й кріпко мацнув її пальцями — і раптово висмикнув з рук ошелешеного знову Юрчика.

Продивився відхилену на прописці сторінку, потім закрив пашпорта і поклав собі до кишені.

— Це я заберу собі. Отримаєш, коли повернеш те, що повинен… Віддаси Жорику або його батьку — Михайлу Петровичу. Все, я пішов.

Не відводячи погляду від розгубленої з такого нахабства компанії, Ром спиною відступив до дверей, коли Юрчик вибухнув істерикою: