Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— Це ж не ми до них прийшли! — аж сіпнувся Максим. — Своїх, українських більшовиків ми побили б за місяць! На своїй родючій землі нікому не потрібні голодранці й «комбєди»!

— Та ні, це я… нічо’… — зрозумів, що бовкнув зайве козак.

— Українці роблять у поті чола й — воюють. Тому й вижили у всіх лихоліттях! Але ж нас тепер душить величезна, страшна держава!

До них з Даньком підходили ще козаки.

— … Тютюнник казав, що у вісімнадцятому Лєнін прислав в Україну з Росії сімдесят тисяч гвинтівок, тисячі кулеметів, гармат і — сто мільйонів карбованців! Москва озброїла комісарів! А тепер більшовик завозить сюди мільйонну армію — з усієї Росії! Китайців! Татар! Навіть киргизів! А звідси забирає хліб і скотину — у наших матерів і сестер, у наших дітей! Німці за весь вісімнадцятий рік вивезли сім мільйонів пудів хліба, а Совєти за весну — тридцять! Це зробив комісар — наш найлихіший ворог!

— Смерть «красним»!

— Смерть!!

— Куди ти — туди і ми, батьку!

— Покришим на капусту сволоту!!

… Скоро повернулись дозорні з вісткою: попереду йдуть загони Конармії. Три кінні ескадрони по неповні двісті будьонівців.

— Звідки тут будьонівці? — не зрозумів донесення Рудь. — Будьонний же біля Львова.

— Може, й не будьонівці, але схожі. Мабуть, поповнення на польські фронти. Йдуть на північний схід, до станції — може, від самого Фрунзе.

Рудь послав Покотила з хлопцями за підмогою.

Максим знав свої сотні, як самого себе. Триста вісімдесят відчайдухів, вишколених у найшаленіших рубках — у кожного з них рахунок герців йшов на десятки, тобто кожний вбив хоча б з десяток червоних — китайців, мордву, комуністів, зрубав на ходу, з льоту, в лаві, в погоні. Зараз ніхто з них не думав про смерть, чули запах крові, як лісові вовки, йшли на нього.

Сотні йшли круп у круп, тісно, риссю, так, як вчив їх Рудинський. Сам Цвітковський часом дивувався: всі сидять у холодку, сплять, ніжаться, а сотня Максима розвертається в лузі в лаву, ходить з рисі на галоп і назад, до нудоти робить розвороти лінією — під началом кубанських сотників…

Та в бою те навчання було, як знахідка.

Рудинці заходили з балки у фланг ескадронів в степах під Водяниками. Червоні побачили їх запізно. Перший загін на втомлених конях — десь із двісті червоних шабель — звернув на Умань. А зараз, хвилин за двадцять, йшли ще два — неповні чотири сотні, без бокових дозорів, яких з-за пагорбів й захопили зненацька. Усього — майже шістсот вершників!

Лава йшла на колону. Хтось з червоних не витримав, гримнув з «гвинта», хмарки диму попливли там і тут по більшовицькій колоні. Червоні похапцем намагались викривитися у лаву. Сотні з вершини пагорба перейшли вниз із рисі на галоп, як раніше казали: в «намет», і, здавалось, зійшлись ще щільніще, стремено до стремена, і тільки коли до знетямлених «красних» залишилось з десяток кроків Максим хрипко крикнув команду: «Шаблі!!!» — і по лінії вдарило громове «Слава!!!». Спалахнули в руках чотириста блискавок, навчені коні не стишили шаленого галопу — й козацька лава потужно вдарила в стрій червоноармійців, неначе хмара каменю з тугої пращі.

За якусь мить до удару Калита і Вовк вихопились уперед Максима, й їхні здорові, вгодовані на холодноярських лугах коні збили хлялих кобилиць «заградотряда».

Звідкись збоку на хлопця попер здоровенний русявий комісар, та Максим миттєво нагнувся до шиї Змія, швидко рубанув впоперек й відчув, як від удару застугоніло в руку. Страшно свиснула шабля, комісар зломився навпіл, як лялька. Козацька лава пройшла, мов туга хвиля, майже не зупинившись. Коні збили грудьми кілька десятків кобил, криваві козацькі шаблі з замаху рубали руки, пальці, навпіл голови в гостроверхих будьонівках. Щербилась криця степових «шашок» під ударами козацьких шабель, скривавлені тіла вкрили польову дорогу. Сотня проскочила на пагорб, навчено розвернулась і пішла назад знову.