Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— Но Коцура без мєня ти нє виб’єш…

Чучупака задумався. Його пронизливі очі, здавалось, прощупували Уварова наскрізь.

— І єщо: сюда ідут Якір, Пархомєнко і Дибєнко… Антонов-Овсєєнко уже здєсь, в Жаботинє. Мнє час назад люді сказалі… Разумєєш?..

За столом запала мовчанка. Всі дивились на Чучупаку.

— Добре, — врешті сказав отаман. — Хай буде так. Разом ми сильніші. Але при умові: наш вирішальний голос на військовій раді!

— Согласєн!

— Тепер ще одне. Вас тут більше тисячі. У мене зараз — чотириста. Допоможете в заготівлі: фураж з провіантом? Риба в річках, сіно на косовицях.

— Нє бойсь, — блиснув очима Уваров. — Ми грабежі прєсєкаєм: расстрєл на мєстє! Он Максім відєл! Продукти і фураж можем закупать у сєлян, дєньгі єсть. Карбованци, гривні, ніколаєвскіє дєсяткі…

— І ми поможем харчами! Ну що ж — на тому і порішили… Але рівно за місяць, поки ви «осмотрітєсь» — скликаємо нову раду. Переглядаємо умови. Ну, й звичайно — місцева влада — за нами…

Розділ 6

Земля Залізняка й Хмеля

Червень 1919 р.

Максим вперше жив на Чигиринській землі. Квартирувався він у Медведівці, в великій «штабній» хаті поруч з Уваровим. Селяни любили Чучупаку, тож кубанців прийняли, як рідних. Хазяйка смажила смачні пироги з капустою. Федір наказав платити селянам за хліб, молоко і м’ясо. Чучупака першого ж дня привіз цілий віз ще живих коропів і сомів, ловлених у Тясмині медведівцями. Розпоряджався дати козакам з припасів то здоровенького бичка на печеню, то сотню мішків борошна.

Дисципліна в полку Уварова була залізна. Поки червоні їм дали спокій, отаман відновив козацькі навчання. Якось Василь дивився, як закінчують вправи на лузі кубанські сотні. Стояв біля коня, примружившись, й про щось думав. Кубанці скінчили заняття в лугах за Мельниками, вишикувались колоною. Дехто сидів у сідлі по-чеченськи, тобто, боком «на одну ляжку», стьобаючи коня нагайкою через луку. Потерті, колись темно-сині шаровари, м'які козацькі чоботи. Бурки зв’язані в тороки, папахи, чорні бешмети, черкески, підпоясані у декого срібними поясами. Кавказькі кинджали й шаблі в чорних піхвах, вилинялі лампаси на шароварах й червоні башлики за плечима. У багатьох через плече торби — в них козаки носили хліб і набої. Під сідлом — вороні, булані й гніді жеребці, ставити кобил під сідло у кубанців вважалося стидобою. Коли з ним порівнявся перший сотник, Чучупака торкнув коня й виїхав перед строєм.

— Ану, братці, правду кажуть, що предки ваші — запорожці?

— Та правду, батько!

— Єкатєріна Сєчь разбомбіла, мать ейо так!

— Ану гайда, я вам щось покажу. Тут недалечко!

Максим їхав нарівні з отаманом. Ліси навколо вражали. В Яру росли величезні дуби й зеленокорі дерева, схожі на ясень, але з дивною «мармуровою» корою. В повітрі духмяніли кадило, азалія, великі галяви заросли хрещатим барвінком, брусницею, яскравіли й зовсім дивні квітки — отаман сказав, що це «орхідеї».

— Он там яри: Святий, Чорний, Січовий, Гайдамацький. Є ще Циганський, Гадючий, Червоний, Скорбний, Чернечий.