Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— Как у нас на Кубані! — раділи козаки.

— Старі люди кажуть, що довжина всіх ярів нараховує двісті верст! — кричав Чучупака кубанцям. Він мав щось собі на думці. — Он там є безліч могил, найвища гора — Великодня. На ній поховано прах Богдана і його сина Тимоша. А ще, кажуть, гетьманську скарбницю! А в тому краю — гайдамацькі криниці й урочища: Гута, Ратище, Гульбище, Склик, Буда.

— Любо! Наші названія! — кричали кубанці.

— А течуть у Яру двісті струмків, й найбільші з них — Чорнобривка, Осота, Сріблянка, Суботь, Холодна!

— Наші, кубанскіє! — казали козаки.

Під'їхали до величенької галявини, ліс розступився, й передні строї вражено вмовкли. Бо насправді то була не галява, а підніжжя величезного прадавнього древа, яке, мов стіна, перекривало весь простір. У верховітті його не було видно неба!

— Ану, хай злізуть з коня в кого найдовші руки!

Кілька козаків скочили з коней.

— Обхопіть дерево разом!

Підійшли десятеро найвищих, оточили дуба, взялися за руки. Дев'ятий до руки товариша не дотягнувся. Майже десять обхватів! Чучупака й собі зліз із коня, підійшов й обняв дуба десятим, притулився до теплої шорсткої кори щокою.

— Здрастуй, о Душа лісу! — прошепотів тихо. Потім відійшов й повернувся до сотень: — Братство! Цьому дубу півтори тисячі літ! Такого дерева нема ніде на Землі! Тисячу років тому біля нього стояв великий князь Святослав! Так само, як оце ви тілько, його обнімали Наливайко, великий наш батько Хмель, Кривоніс, Богун, Максим Залізняк! Вже тоді він мав тисячу літ! А отам в урочищі є дуб Максима Залізняка! А онде — тисячолітній дуб «Склик»! Біля нього гайдамаки давали клятву — всього п’ятнадцять десятиліть тому!

То все, хлопці, — наші славні предки! Наші з вами, козацькі! Зійдіть з коней, помоліться нашому Древу! Це — душа Русі! Душа України… Помоліться за Україну!

Сотні зійшли з коней, мовчки зняли шапки. Кубанці опустилися на коліна. Тисяча по-козачому коротко стрижених голів вклонилася перед велетом. Мовчки стояли, молилися про себе, ворушились губи в православній молитві. Ворушив вітер гриви козацьких коней…

Знав колишній грамотний вчитель, закоханий у рідну землю, унтер-офіцер кавалерії, а тепер — волею долі холодноярський отаман Василь Чучупака, як розворушити святу й дитячу козацьку душу…

Червень 1919 р.

Розмістили уваровців частинами: в Мельниках, Медведівці, Головківці й Мотриному монастирі. За ті кілька днів, поки навколо панував спокій, Максим і сам оцінив велич Холодного Яру. В лісних масивах навколо Медведівки скрізь розкидані величезні кургани-могильники, німі свідки тисячолітніх культур: Трипілля, скіфів. Древні городища оточені височенними валами, які й тепер вражають уяву: тягнуться на десятки верстов. Руїни підземних пещер і церков, загадкові підземні ходи, отвори в які є в різних місцях. Найбільші городища — Скіфське і Мотронинське, розкидане на Мотронинському плоскогір’ї. В центрі городища й стоїть, власне, сам Мотронинський монастир.

Вражали круті схили плоскогір’я, вкриті дубовим лісом. Із цих високих схилів інколи даленіли навіть береги Дніпра, виднілись вежі Онуфріївського монастиря. Поля й луги навколишніх сіл. Погожого дня звідси було видко навіть Черкаси, до яких звідси добрих тридцять верстов. Це місто тепер хвилювало серце Максима. Десь там може бути Уляна. Однієї ночі Рудь з Тимошем хотів дістатись Черкас. Завадили червоні роз’їзди, й сміливці ледь не наклали головою… Душа хлопця рвалася в місто, він повинен був туди дістатись.

Попросив селян з Медведівки, щоб заїхали до шпиталю як базарники. Ті заїхали, сказали: нема твоєї красуні! Якась з сестер відкрилась козакам: як прийшли червоні — дівка зібрала речі й пташкою полетіла на Звенигородку. Максим зітхнув з полегкістю, значить — жива! А на Звенигорі він її обов’язково знайде! Дай тільки з червоними розібратись!

За кілька днів переозброїлись, поповнили боєприпаси. Підлікували хворих й поранених. Підкормились.

Якраз вчасно — до Скелівки, Старих Осот, Косарів підійшли основні сили більшовицького війська. Поткнулись, було, далі в ліси — й натрапили на повстанців. Передовий більшовицький загін стріляв зі страху з «гвинтів», йшов уперед — і чим далі, тим більш збивався в колону. А дорога ставала все вужчою, ущелинами впадала до яру.