Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

— А хто він був, той Ахмат? — питав знічев’я Рудь.

— То вєлікій кавказскій гєрой, — казав йому вкотре Абдул, і Максим дрімав знов на зручному глиняному лежаку біля самої кузні.

Достоїнства шашки Абдулвагіда Рудь не раз оцінив у боях з турками пізньої осені 1914-го. Сніг до пояса, мороз до тридцяти градусів! Обмерзлі пальці, діряві черкески. Тільки шаблі начищені до блиску! Такими прийняли кубанці поєдинок з відбірними військами Евер-паші. Відірвана від тилів, напівголодна і роздягнена Кавказька армія просувалась далеко в глибину ворожих земель. Запорізький полк кубанців переправився з правого берега річки до станції. Командира полку убило. Пластуни і кіннота кілька разів ходили в атаки. Коли битва за станцію була майже програна, в бій кинули останній резерв — дві сотні кубанських розвідників-пластунів. Ті перейшли вбрід льодяну листопадову річку й мокрі й беззвучні виникли, мов привиди, в тилу ворога. Мовчки, без єдиного пострілу зійшлись врукопаш, багнетами покололи турків, й відкинули, ошелешених, далеко за місто.

У тому бою Рудь з пластунами захопив дві ворожі гармати, за що був нагороджений Георгіївським хрестом четвертого ступеня.

Тієї зими шашка Абдулвагіда не раз рятувала життя Максиму.

Та свою справжню і дивовижну шаблю він добув, як і личить козаку, в найкровопролитнішому і важкому бою.

…Полк ішов у розвідку в Персії, виславши вперед три офіцерські роз’їзди — три відділи кавалерії. Внизу блищала старовинна річка Євфрат. Максим багато читав про неї в університеті, — про «колиску цивілізацій». Таємниці шумерів, перша писемність, клинопис — Рудь ніколи не думав, що колись опиниться тут як… завойовник.

Кіннота курдів пропустила роз’їзди вперед і вирубала їх упень. Вісім тисяч диких курдських наїзників хлинули з гір і за кілька хвилин затопили долину. З ущелин висотувались залишки козаків Третього полку, яких розбили курдські орди. Сурмачі сурмили атаку.

— Якийсь придурок стріляв у мене з кремнієвої рушниці. Де він її тільки взяв? Бурку не пробив. Тож кажуть: козацька бурка — м’яка броня, — спокійно щупає бурку пальцями земляк Кость Покотило. Його біляве волосся підстрижене коротко, по-козацьки, суворий профіль з орлиним носом випромінює силу.

— Ага, броня. Спробуй багнета — тоді побачиш, що то за броня…

— Мало нас! — сказав хтось з молодих поруч.

— Козаків мало не буває! — суворо прогудів над вухом старий сотник Субота.

Сотня Максима вишикувалась поруч з дев’ятою сотнею — всього полк у тисячу двісті козаків — і по команді, зімкнутим строєм навально пішла донизу.

З ущелини застукотіли кулемети кубанців-піхоти, козаки навально вдарили по юрбі ординців, скинули ціле їхнє крило в річку. Переслідуючи супротивника, Максим помітив серед курдів турецькі фрески і прапор з червоною зіркою і півмісяцем. Серед десятка аскерів на прекрасному рудому жеребці намагався вийти на косу багато вдягнений турецький воєначальник у сіро-голубому мундирі з золотими погонами, в чорній папасі з золотими галунами. Максим пришпорив коня, за ним пішли Шрам, Покотило, Голуб і ще зо три десятки козаків. З розгону врубавшись у лінію турків, Максим пробив дорогу до штандарта з півмісяцем. Тут чи не вперше в бою він відчув недолік кавказької шашки. Двометровий аскер бив величезним загнутим донизу ятаганом, викресуючи іскри з криці, й Рудь відчував, що його легенька, гостра як бритва Абдулвагідова шашка ледь-ледь витримує той навальний натиск. На щастя, аскера звалив хтось із наших з «гвинта», а Максим прорубався до штандарта й вдарив турка, не доміряючись і куди.

Ефенді виявився міцним горішком. Він легко відбив удар, якось незвично крутив шаблею над головою й сам атакував дуже жорстко, і в той же час м’яко, на волосину від смерті — аж різанув на Рудинському одяг. Тим часом охоронці-аскери відтіснили Максима від турка, але він вихором крутнувся навколо, зненацька зайшов під ліву руку, і, мов блискавка, вразив чорну папаху. Покотило поруч вже розмахував турецьким штандартом, потім зрубав його й кинув собі поперек сідла.

— Георгій — твій, Костю! — крикнув Рудь Покотилу. Навальна козацька лава затопила косу і турецькі фрески одна по одній впали під її плином.

Коли турки полягли на півострові всі до одного, Рудинський зупинив розгарячілого коня і окинув оком берег Євфрату. З гір спускались все нові й нові хвилі курдських вершників, переходили міст і вливались в ущелину. Тре’ йти на відступ! Він з жалем подивився на свою дуже пощерблену ятаганом шашку, а тоді глянув на вбитого офіцера. Рудий жеребець конав на піску від кулі, і його дострелили козаки. А жаль. Гарний був кінь! Ефенді лежав на боці, підвернувши під себе руку, і з-під нього виглядала дивної роботи… шабля. Не ятаган, не курдської чи кавказької роботи шашка — а саме дорога шабля, наче європейського взірця, але й не зовсім, схожа на драгунку чи карабелю. Максим скочив з коня, підважив важке, мовби живе тіло полковника й взяв до рук ще тепле срібне руків’я. Щоб забрати його з рук мертвого турка, прийшлося один за одним розгинати ще гнучкі, але вже хололі пальці. Вони мертвою хваткою зімкнулися на ефесі. Не випустив зброю з рук навіть перед лицем смерті. Справжній воїн! Карі очі турка миттєво затягало смертною пеленою. Максим нагнувся і долонею закрив ефенді очі. Наче віддав шану хороброму ворогові. Прости, брате, скоро я також прийду слід за тобою. Двадцять-п’ятдесят років нічого не значать у погляді Світу!

Рудь швидко зняв з тіла ремінь з піхвами, вкинув у них вологою слюдою блискуче широке лезо й злетів у сідло одночасно з командою: «Сотня, на відступ марш-марш!».

Перешикувавшись у лінію колон, полк почав відступати уступами, назад до перевалу. З ущелини кубанці вийшли з величезними втратами.

Коли Максим після бою показав домаху Степану Суботі, той з подиву аж присвиснув. Взяв у руки, уважно оглянув, торкнув зашкарублим пальцем лезо. Трохи важча за черкеську шашку, дамаської криці, довга як карабеля. Гостре, як бритва, лезо неначе вкрите слюдою. Дорога срібна насічка, важке руків’я і широкий клинок.