Розділ «Чорна акула в червоній воді»

— Аварійне продуття баласту!

Стрілка глибиноміра поповзла вгору. Командир змахнув краплю поту, що тремтіла на підборідді. Користуючись запасом швидкості, ракетоносець почав здиратися вгору.

— Аварійне продуття… — загриміло у відсіках і замовкло на півслові. Заморгало кілька лампочок на пульті управління і водночас погасло світло.

— Спрацював аварійний захист реактора, — прохрипів вахтовий, хапаючи ротом повітря, яке в темряві відразу стало вологим і з запахом горілого. — Ми втратили хід. Що це, командире?!

«Це смерть, — подумав Штерн. — Стиснене повітря в цистерни не пішло». Йому вже кілька хвилин вчувалося дивне стукотіння, і тільки тепер зрозумів, що то в нього стукотять зуби.

Ракетоносець з усе більшою швидкістю ковзав у глибину океану. Гідроудар, що йшов від корми, зривав механізми і вигинав у напрямку до носа човна сталеві переборки. Одна за одною вони не витримували тиску і ламалися зі страшним гуркотом. Прилади зривалися з кріплень, убивали й калічили людей. В командирську рубку долинули приглушені водонепроникними перегородками крики. Корпус струсонув вибух. Вони попадали, розбиваючи обличчя і руки об прилади і труби, що проходили по стінах. Вахтовий схопився, озираючись, наче приречений до страти, якому щойно зачитали вирок. Він нарешті все зрозумів і на хвилину втратив контроль над собою, а коли отямився, то виявилося, що наступає на Штерна зі стиснутими кулаками, бурмочучи прокльони. Якби той залишився на місці, то нічого б не трапилося. Але Штерн позадкував, доки не вперся спиною в металеву трубу перископа.

Люди, приречені на смерть, іноді роблять жахливі речі. Під час аварії англійського теплохода «Ліверпуль», що виконував трансатлантичний рейс, один лікар-педіатр — чудовий сім’янин і турботливий батько, думаючи, що не проживе більше години, увірвався до сусідньої каюти і там згвалтував і задушив 80-річну стареньку, з якою чемно вітався кожного ранку і навіть іноді приносив з буфету пляшку молока. Теплохід викинувся на мілину. Коли лікаря арештували, він заявив, що старенька недочувала і кожного ранку о шостій вмикала на повну гучність трансляційного приймача, що його сильно нервувало.

Вахтовий ударив Штерна кулаком у підборіддя. Той обм’як і осів на підлогу. Другий вибух, сильніший за перший, гримнув у кормовій частині, де були двигуни. Згори просочилася вода і з дзюркотінням полилася їм на голови. Вахтовий кинувся до драбинки, що вела нагору до батисфери. Озирнувся — Штерн нерухомо сидів біля перископа. Протиснувся в люк і зачинив його за собою.

Риба-молот прокинулася від страшного гуркоту. Вода запульсувала в зябрах. Приголомшена, вона кілька хвилин плавала догори черевом. Та потім стрепенулася і ожила. З глибини спливала чорна куля. Риба підпливла до неї і почала описувати кола — то ширші, то вужчі, і раптом помітила, що жива істота відділилась від кулі і рухається до поверхні.

Вона перекинулася догори черевом і помчала слідом за людиною, обходячи ззаду і знизу. Наздогнала її біля самої поверхні.

Удар трьохсоткілограмової живої торпеди підкинув людину в повітря і вона відразу втратила свідомість. Риба-молот схопила людину поперек тіла і почала терзати. У воді розпливалася червона пляма. В ній шаленіли смугасті стріли — риби-лоцмани.

Риба-молот ніколи не стає людожером. Для цього має занадто крихітний мозок. Її цікавить лише кількість і якість їжі. Висунувши з води потворну голову, вона з цікавістю спостерігала, як ці чудові на смак істоти здираються на пліт. Не звернула уваги навіть на те, що вода потеплішала і з’явилися зграйки макрелі. Вона була ситою, а крім того, на плоту їжі було значно більше.

На триметровій глибині невидима для людей риба-молот описувала широкі кола. Щоб жити, риба-молот повинна рухатися. Лише тоді у неї функціонують зябра. Вона не випускала їжу на плоту з поля зору і повільно рухалася слідом.

Розділ 6

Океан був неспокійним, і шиплячі зелені хвилі йшли назустріч плоту разом зі спливаючим з блакитної імли сонцем. Ризикуючи впасти, коли пліт був на верхівці хвилі, Кощій встав і озирнувся: тільки безкінечні ряди пінних баранців, наче війська, рухалися від обрію і — жодного натяку на близьку землю. Пліт ковзнув униз, і він, хоч і чекав цього, трохи не впав у воду. Втім, може, це й було б на краще — швидка смерть. Тепер Кощій більше не сумнівався — милчин чоловік вирішив убити його. І вбив. Він згадав: «До берега не більше милі». І холодна ненависть в очах. Вітер посилювався. Западини між хвилями ставали все глибшими і, здавалося, черговий гребінь зараз навалиться і неодмінно проковтне плота. Та він задирав носа, легко здирався на хвилю і летів ледве не до самих хмар. На її верхівці пліт затримувався і якийсь час мчав разом із хвилею. Незважаючи на жах становища, Кощій не міг відвести погляду від краси вируючого океану. Коли пліт опинявся в западині, вітер зривав бризки з гребенів хвиль і обливав Кощія, наче дощем. Вода іскрилася неймовірними барвами. Сонце то ховалося в хмарах, то з’являлося знову, змінюючи їх колір від блідо-рожевого до фіолетового.

Кощій передивися всі свої речі. Дерев’яне весло, в кишенях — замотана в поліетилен фотокартка, пачка купюр, кулькова ручка, ключі. В боковій кишені кітеля він знайшов апельсин. Єдине, що було їстівного.

Він обчистив апельсин. Апельсин мав дванадцять дольок. Подумав, що рахує їх вперше в житті. Мабуть, від вигляду цього соковитого, схожого на маленьке сонце апельсина, його почала мучити спрага. Він спробував випити кілька ковтків морської води, та від цього спрага лише посилилася. Кощій вирішив, що буде їсти апельсин по дольці в день і з’їв першу. Та після першої спрага не тільки не ослабла, але й через хвилину стала зовсім нестерпною. Навіщо продовжувати муки? Він з’їв увесь апельсин, а потім з’їв і шкірку. «Побачити Лондон і померти» — крутилася в голові назва якогось безглуздого детективу. Може, тому, що він вперше побачив океан? Побачити океан і померти. Який — Тихий? Індійський? А може, море? Наприклад, Червоне. Ні, не може бути, там дуже інтенсивне судноплавство. Скоріше, якесь Арафурське. Як дізнатися? Хіба що за кольором води. Він раптом звернув увагу, що колір води змінився. Тепер він став синім. Мабуть, тому, що вітер почав стихати. Синій колір чомусь найбільше асоціювався з Індійським океаном. Побачити Індійський океан і померти. Але як померти? Краще всього стрибнути у воду і відштовхнути плота. Кощію примарилося, що його тіло поринає в безодню. Внизу була багатокілометрова товща води. Знав, що тіло обов’язково спливе. Але спочатку воно буде поринати до огидних потвор, що живуть там, у глибині — скати, кальмари, риби-змії. Його пересмикнуло від огиди і він вирішив, що помре тут — на плоту.

Вітер розігнав хмари і сонце нестерпно палило, стоячи майже в зеніті. Так буває лише поблизу екватора. Кощій, черпаючи воду долонями, облився, але після цього шкіру вкрив білий наліт, а до вечора — пухирі. Вітер зовсім стих. Сонце хилилося до обрію. Океан здавався тихим і ласкавим. Хвиль майже не було, пліт час від часу ледь помітно підіймався і опускався. Кощія заколисало. Він лежав і дивився на швидко зникаюче сонце з-під напівприкритих повік. Морок швидко огортав його блукаючу посмішку. Думки Кощія були далеко. В Ялті — невеликому містечку на узбережжі Чорного моря. Йому здавалося, що він лежить на теплому піску Монастирського мису. Над головою здіймалася сорокаметрова скеля із замком на верхівці. Кощій засинав…

Частина друга

Убивця