Розділ «Чорна акула в червоній воді»

— О, ти чудово все зрозуміла, — задоволено посміхнувся Салех. — Ми з тобою якось непогано розважимося разом.

Вона неквапливо повернула його руку долонею догори, доторкнулася до неї губами і раптом несподівано різко відігнула пальці вниз. Салех застогнав від нестерпного болю, по його щоках покотилися сльози. Мехрад продовжувала посміхатися.

— Заводь двигуна і їдь до палацу. Його величність чекає на своє щастя, — вона запнула обличчя і додала кілька слів незрозумілою Салехові, мабуть, російською мовою: — Вперед, чернозадая обезьяна!

Насправді Мехрад звали Іриною Щаповою і лише чотири роки тому вона вчилася на останньому курсі Харківського державного університету на факультеті іноземних мов. Дівчата з цього факультету, виховані на ідеалах вільного кохання Гі де Мопасана та Оскара Уайльда, користувалися особливою увагою місцевих бонвіванів. Літературні метри, прочитані в оригіналі, надихали вихованок на дещо більше, ніж тупе штудіювання англійської, іспанської або фарсі. Досить часто багатьох з них можна було зустріти в колі представників чорної Африки або жовтого Сходу в ресторані фешенебельного готелю «Мир» на розі проспекту Леніна та вулиці Отакара Яроша. На останній і знаходилися всі гуртожитки факультету. Проблеми мовного бар’єру для студенток не існувало… Щодо расових забобонів, то у Харкові початку 80-х кожна дівчина вважала шиком пройтися якось увечері по вулиці Сумській з темношкірим хлопцем у канаркових у велику клітинку брюках і в розкішній білій ковбойці навипуск, звертаючи на себе увагу вереском з портативного магнітофона. І розреготатися в обличчя літній жінці, яка, вийшовши з освітленого під’їзду у темряву вулиці, зойкне, побачивши дівчину, яка тримає під руку білу ковбойку, а на тому місці над коміром, де повинно знаходитися обличчя, тремтить лише вогник цигарки, осипаючись червоними іскорками.

Ірина Щапова, сидячи в обіймах свого бойфренда, тунісця Фарада, на лавці спорткомплексу «Вища школа», котрий знаходився навпроти модернового готелю «Мир», зі сміхом відштовхувала його руку, яку той намагався засунути їй під блузку. А на газоні група каратеїстів виконувала вправу «пінг-понг» — швидкий почерговий обмін ударами.

Тунісець був студентом технологічного факультету і його батько мав у Габесі фабрику іграшок. І Ірина вже серйозно міркувала, чи не стати їй жінкою фабриканта. Бо найкраще, на що вона могла сподіватися у Харкові — це місце перекладача, або, що набагато гірше, — вчителя у якій-небудь школі.

— Irene, permettez-moi de vous invites au restaurant? (Ірен, можна запросити вас у ресторан?)

— Combien cela coute-t-il? (Що це мені буде коштувати?)

— Il faut payer d’avance (Треба розрахуватися наперед), — він поцілував її.

У ресторан вони не потрапили. Каратеїсти побігли вгору-вниз сходинками чаші стадіону. Вони бігли і бігли, описуючи зигзаги і наближаючись до Ірини та її бойфренда. І коли цеп охопив їх півколом, тренер підійшов і, пред’явивши посвідчення майора КДБ, заарештував обох. Фараду було висунуто звинувачення у шпигунстві на користь ЦРУ. Дебісти зняли на плівку, як він фотографував корпуси Інституту наднизьких температур, котрий знаходився на тому ж злополучному проспекті Леніна. Через тиждень Фарада вислали за межі СРСР, а Ірина потрапила до КПЗ у харківській тюрмі. Харківська тюрма була найнепривабливішою спорудою у місті до травня 1980 року. Влітку повз тюрму по вулиці Свердлова бігуни мали пронести до Москви олімпійський вогонь. Тоді увесь фасад тюрми був закритий декоративними панелями і вона раптом перетворилася у щось на зразок універмагу за триметровою стіною. Ірина зі своїми друзями, проїжджаючи трамваєм № 3, не раз сміялася з тієї метаморфози, що спіткала одіозну споруду, але в неї ніколи навіть і думки не з’являлося про те, що вона сама може потрапити до неї. У КПЗ Ірина провела лише тиждень.

Наприкінці тижня «блатнячка» (еквівалент «пахана» в чоловічій зоні) на прізвисько «Зойка — золоті ручки» забажала мати її у своєму гаремі. І коли Ірина відмовилась втішити її чесанням п’ят або грою грудей, її свита — «помийщиці» та «лизалки» вночі до посиніння побили Ірину мокрими рушниками з піском.

А в госпіталі до неї підійшов співробітник КДБ і запропонував вступити до спеціальної школи. Ірина відразу погодилася. Вона згодилась би на все що завгодно, аби знову не потрапляти у зойчині «золоті ручки».

Школа розташовувалась у підмосковних Химках і являла собою двоповерхову будівлю з триметровим бетонним парканом, по верху якого йшов колючий дріт. Далі, за смутою безпеки, яку контролювали відеокамери, йшов ще один шар «колючки». Біля зовнішніх воріт з написом «СУ „Спецбуд“» не було ніякої охорони, проте інші, внутрішні ворота, охороняли військові з синіми погонами. Та їх функцією була лише охорона. Ніхто з них, у тому числі й офіцери, не мали права заходити на територію школи.

Спочатку Ірині здавалося, що її готують до роботи перекладачки, але пізніше вона зрозуміла, що профіль школи дещо інший. Усіх дівчат розподілили на невеликі групи по 7–8 чоловік у кожній. Жодна з них не мала права спілкуватися з представниками інших груп, але навіть в одній групі вони знали одна одну тільки на прізвиська.

Заняття в групі, до якої потрапила Ірина, проводилися за напрямками: східні мови та діалекти, історія та релігія країн Сходу; була і спортивна підготовка: східні двоборства, стрільба та біг. Ймовірно, дебіст, який відвідав Ірину у госпіталі, знайомлячись з її справою, звернув увагу на те, що вона в університеті спеціалізувалася на східних мовах.

Усі дисципліни давалися Ірині досить легко, чого не можна було сказати про інших дівчат. Через місяць в кожній групі залишилось тільки четверо. Ймовірно, системою підготовки спочатку був запрограмований п’ятдесятивідсотковий відсів. Тих, хто не справлявся з програмою, відряджали в інше відділення, в якому, як виявилось, дійсно готували перекладачок. Відтепер Ірина вирішила, що вони мають бути як мінімум терористками: до занять додалося мінування та радіосправа. Та був ще один бік занять.

У перший вечір, коли вони залишились вчотирьох, їм показали фільм про інтимне життя. Викладачка примусила кожну детально прокоментувати і переказати побачене. Деякі з дівчат червоніли і відмовлялися говорити. Найсором’язливіші через тиждень теж потрапили у відділення перекладачок. Тих, хто залишився, звели у кілька груп по п’ять чоловік у кожній.

Через місяць постійних переглядів фільмів про найрізноманітніші аспекти інтимних стосунків чоловіка і жінки, статеві збочення, Ірина могла відповісти на будь-яке запитання зі знанням справи, характерним хіба що для лікаря-сексопатолога.

Однак і в Ірини виникали проблеми, особливо тоді, коли вони перейшли до індивідуальних занять. Вона добре пам’ятала цей день. На вечерю на кожен стіл поставили по пляшці «Букета Абхазії» — кращого вина, яке вона коли-небудь пила. Після вечері до їх столу підсіли хлопці. Пізніше Ірина дізналася, що це були курсанти одного з військових училищ Головного Розвідуправління, і подібні відвідини дозволялися кращим з кращих. Кожна дівчина одержала партнера на вечір. Ірині дістався брюнет — високий і досить симпатичний. Він відрекомендувався Сергієм, а вона — Валентиною. Не називати справжнього імені теж було умовою зустрічі.

Вони вдвох пішли у бар, де вже були інші дівчата — кожна зі своїм партнером. Напої у барі були безкоштовні і на будь-який смак. У залі панувала темрява, з динаміків під стелею лилася тиха музика, можна було потанцювати.