Розділ «Частина Третя»

— Що ви робите, полохливе плем'я! Я жінка, а мужності не гублю!

Шведи та росіяни змушені були відійти.

Марина вирішує знову пробиватися до Калуги. Сапега її утримує, закралася підозра, що він хоче передати її королю. Та вона нагадала йому про охорону з донських козаків.

— Чи не краще вам у Польщу, до батьків?

— Я московська цариця і дам вам бій, якщо будете мене тримати. Краще я загину на московській землі, ніж повернусь до Польщі на ганьбу!

Вдягла червоний гусарський мундир, чоботи зі шпорами, начепила шаблю і скочила на коня.

До Калуги Марину супроводжував той же загін донських козаків, бо її уже покинули всі, навіть брат перейшов у табір короля.

Нарешті тушинський табір покинув і Ружинський, віддаливши його. Частина війська пішла на Калугу, інші з Ружинським до Волоколамського монастиря. В поході Ружинського поранили і він помирає, лицарство в королівський табір привів Зборовський.

Голодна Москва полегшено зітхнула.

Потій

Під вечір знову задощило, все потонуло у сірій стіні дрібної мокрої хвищі. А його уже брала старість — задуха в сирі дні не давала дихати.

Хоч обставини складались на добре — король передав йому у Вільно всі православні церкви і сприяв, що б він не просив.

І на Львівщині, дякуючи новому владиці, настало полегшення, церкву святого Юра не треба окурювати мушкетним димом, як п'ять років тому, коли штурмував її.

Не виходило у Києві, хоч мав він королівську грамоту на київські церкви і духовенство руське. Він діятиме тепер, як значиться в грамоті, «при зуповній моці». Та чи допоможе? Раніше думав, що все залежить від князя Острозького. Так ні ж, там усі проти нього!

Не все виходить і на московській землі. Поссевін впроваджує єзуїтські училища у Римі та у Вільно, а там жодного храму католицького не звів. Його поїздка до Іоанна нічого не дала, цар просто-напросто показав йому, папському посланцю, на двері. Радили чекати покладистішого царя. Може, вирішилося б по-іншому, поїдь до Москви Скарга, адже обернув той в католицьку віру чотирьох синів Родзивіла Чорного, палив книги іновірців, навіть батькову біблію.

Митрополиту супроводі кліру повертався з вечері у місцевого кардинала.

— Від московського походу я багато чекаю, — сказав категорично протопопові. — Пішли туди кращі сили Речі Посполитої І пішли не вдує!..

Простуючи мокрими віленськими вулицями, Потій запевняв супутників, що його королівська моць візьме гору над московською державою, поширить там католицьку віру.

Вони доходили до ліхтаря на розі центральної вулиці поблизу Святодухівського монастиря. Коли звернули наліво, з довгої тіні ліхтарного стовпа рвонулася до Потія постать у довгому плащі і нанесла кілька ударів по шиї.

Напад був такий несподіваний, що ніхто з духовенства не встиг захистити владику. Митрополита врятував товстий ланцюг архієпископського хреста та його ліва рука — нападник, міщанин Тупейко, відрубав на ній два пальці.