Розділ «Частина перша»

Вишенський одвик від жінок і поставився до черниці насторожено. Та стариця Домнікія виявилась дивовижно покладистою. З обожненням дивилася вона на афонського монаха, стверджувала покірно очима, що б він не сказав. Сама ж мовчала.

Пройшов якийсь час, і стариця Домнікія стала йому потрібною, може тому, що ніколи йому не заперечувала. Довіряв він їй найпотаємніше, без її мовчазної згоди був невпевнений у своїх вчинках.

Поділився і наболілим:

— Кажуть, щоб бісівства латинського я вчився, щоб казнадієм став. Щоб був на прехитрого Потія схожим — сьогодні єретик і каштелян, завтра намісник хрестовий. Пастир слави, а не церкви.

Розповів яро свої незгоди з Рогатинцем, казав, що пан Юрко у пустелю не піде. Звик до мирського логовища, до юшки шафрани, до пирогів і хрестом звабити себе не дасть. А йому теж треба дбати про своє спасіння.

— Йти в пустелю і людей вести. Хіба це легше, ніж пироги істи, із ложа вставши?!

Стариця Домнікія віддано дивилася на свого бога.

Переконував її, хоч на душі мав невпевненість. Бачив, що перестав бути керманичем братчиків, вірніше, кумиром, бо керманичем не став одразу. Молитви, адресовані лише богові, не кликали до боротьби, як його колишні послання. А поклик до аскетизму[121] не знаходив у їхніх душах співчуття. Практичні і тверезі братчики добре знали, чого хотіли. Кликав їх до непротивлення, а у них свербіли кулаки.

Напровесні отець Іоанн ненадовго зник. Куди ходив, знав лише небіж Іова Княгиницького. Через тиждень повернувся із Судової Вишні, своєї рідної сторони. Ніхто не розпитував, де він був, навіть пан Миколай.

Якось до нього завітали Красовські, шукали з ним спілки. Старший по приході інока до Львова прихистив його, дав ченцеві на прожиток та одягнув його, але робив це не від душі — Красовські знаходились у тяжбі з паном Юрком і хотіли перетягнути Вишенського на свій бік.

Та він не підтримав Красовських. Побачив їхні корисливі наміри, намагання посісти перше місце в братстві, а людиною був прямою і безкомпромісною.

— Піду я од вас, — сказав стариці Домнікії.

Почув, що до родового гнізда приїхав князь Василь-Костянтин і помандрував у Дубно. Колись Вишенський посідав при дворі у князя не останнє місце, тому і потягнуло до своєї молодості, у всіх вона прекрасна. Та й побачити хотів головного ревнителя православ'я, колишнього свого добродійника.

Зустрілися вони на другому поверсі княжих апартаментів. Роздуми ченця зі Святої гори Острозький сприйняв насторожено, та сказати про те Вишенському не зважився.

Зітхнув полегшено, коли монах помандрував до Дерманського монастиря.

Випадок у церкві

Трапилося це на третій день різдва. Зима того року видалась сніжною і холодною. Доля стояла поруч Лешки, опоряджена, як капустинка, у товстій хустці, ще, мабуть, дівочому Лешкиному кожушку, розшитому на волинський лад, у теплій битій взуванці.

У тісняві Софіївського собору їй було навіть жарко.

Зсунувши хустку назад, дівчина зацікавлено розглядала багаті стінні розписи храму, його величний іконостас, пробувала заглянути на хори, звідки линув мелодійний спів.

Тут знаходилася вона вперше, дякуючи власній наполегливості — умовила Лешку піднятися у верхнє місто до собору, відомого на увесь слов'янський світ.