Розділ «Книга друга Бісурканя»

— В гості, сину… Є тут один зимівник, то перепочинемо в ньому днів зо три. Коні пристали вже добряче, та й нам треба дух звести…

Отак балакаючи звернули вони у долину, що від Самари ген-ген у поля прямувала. У зелених вербах була вона, мов у віночку, поміж осокою річечка блищала, мов дзеркало, а попід схилами дзвонкові криниці нуртують. Навіть коні звеселіли й хутчій пішли, хоркаючи та гривами стрясаючи на радощах.

— У цій балці декілька сіл сховалося, — каже характерник. — Ото поминемо їх, а там і зимівник уже близько…

А Михась і зареготався.

— Ти чого? — питається Обух.

— Та подумав, як се той полковник на ґвалт схопився… Я ж йому вуса чорнилом намалював і булаву над ліжком повісив! Ото гупнула вона його по лобі!..

Обух усміхнувся.

— Се ти гарно придумав… тільки нащо?

— А на те, — каже Михась, — щоб чатового, котрий нас вартував, од смерти одборонити! Як побачить полковник, що тут без чарів не обійшлося, то не стане йому голову стинати, га?

— Хтозна, — каже характерник. — Ми ж і браму покинули відчиненою… може, ж утямить, що проти моці Дажбожої варта його не в поміч!..

Як ось і село в долині показалося, обнесене частоколом. Було там з десяток хат, білих та охайних, ушитих куликами з житньої соломи. Попід вікнами мальви цвітуть та півники, любисток зеленіє і м’ята. На майдані криниця, і журавель стирчить із цебром на гачку.

— Господе, — каже Михась, — гарно ж як! Наче додому вернувся…

— Тільки людей чогось не видко! — каже характерник. — Зараз, правда, сінокіс, та бодай хтось мав би тут бути…

От заїхали вони у село. Бачать, аж двері у хатах стоять навстежень, вікна побиті, а на подвір’ях пір’я валяється з розпоротих подушок.

— Боже милий, — каже характерник, — та тут татаре пройшли!

— А не ляхи? — питає Михась.

— Нема чого тим ляхам робити!.. Татарська се поведенція — як село виріжуть, ясиру наберуть, то наостанок усе потрощать та понівечать. Надто ж полюбляють вони подушки та перини різати — ото розпанахає ганджаром та й пустить за вітром, а сам регочеться, мов дурнуватий…

— Ондо, ондо мрець! — зойкнув Михась, показуючи нагайкою в двір.

Зліз характерник із коня і через тин переплигнув. Дивиться, аж посеред обійстя лежить козак, вивернувши руку. Біла сорочка його в крові, й замість обличчя місиво якесь.

— Не поможеш йому нічим уже… — каже характерник. — А ось іще один!