Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Не вийде воно хутко… ну, та дарма! — Вмостився зручніше та й почав: — Було се тоді, як ще не повстав Чорнобог проти свого брата, а чинив ріжні капості по світові — і людям, і звірам, і самому Господові… На ту пору ходив Батько Троян по землі як звичайний чоловік. Вбереться ото в козацьку одіж, шаблю на пояс почепить та й мандрує по білому світові — наглядає за тим, що коїться на землі, й усякому лиху запобігає. От і того разу вбрався він за козака, спустився з неба та й подався, куди очі дивляться… Ішов собі, йшов чистим полем, аж глядь — стоїть перед ним замок, геть чисто увесь із каміню, ровами глибоченними обкопаний, мурами та валами оперезаний. Підходить Батько Дажбог до брами, а вона й навстежень одчинена. Пусто у дворищі, пусто й на валах… Коли ж заходить він у замок, а там зала височенна, і сидить у ній на престолі велетень, а круг нього двораки та шляхта — теж височенні всі, мов ті дуби. «Здоров, козаче, — каже Господові той велет. — А по волі чи по неволі?» — «Сам здоров знаєш, — одвічає йому Дажбог, — добрий козак усе по волі ходить!» — «Видно, видно, — каже велет, — що лицар до нас завітав на гостину… От тільки одна заковика єсть: має право у цьому замку бути лише той, хто зможе показати себе першим у якомусь ділі! От що ти вмієш робити найліпше?» А Батько Троян йому в одвіт: «Та що завгодно! Хоч на шаблях рубатися, хоч на руках боротися… ба, навіть як їсти, то я первий буду»! Зареготалися двораки із шляхтою. «Добре, — каже велет, — давай же подивимося, чи вмієш ти так їсти, як отсе кажеш!» — Та й гукнув хлопця-недолітка, що крутився неподалік, і звелів занести до зали дерев’яні ночви із печенею. «Поміряйся, — каже, — з отсим пахолком, а тоді, мо’, й з нами будеш змагатись, як здужаєш…» От посідали вони за тими ночвами — Троян з одного кінця, той хлопчина з другого. Їдять, їдять, — та й зустрілися на середині. Тільки Господь м’ясо із’їв, а той пахолок і печеню струбив, і кістки, ще й ночви зжер заразом. «Слабенько ж ти їси, козаче, — каже йому велет. — Сей хлопець найменший з-поміж нас, а ти і його не перегнав! Що ж ти іще вмієш?» — «Бігаю я прудко, — каже Дажбог. — Не перегнати мене жодному чоловікові в світі!» — «Добре», — каже велет.

І махнув горбатому чоловічкові, що біля дверей ошивався. «Ось, — каже, — слуга мій, що до палацу воду носить! Як переженеш його, тоді будеш із нами мірятися…» Вийшли вони надвір, аж дивиться Батько Троян: де не взялася в чистому полі дорога, рівна мов стріла, ще й камінцями вимощена. Ляснув князь-велет у долоні, кинувся Дажбог із тим горбанем навзаводи. Мчить щодуху, та як до кінця добігали, то випередив його той горбань на один крок. «Ану ж бо ще раз», — каже велет. Швидше од вітру погнав Батько Троян, та ба — випередив його той горбань на постріл із лука. «Тепер, — каже велет, — востаннє — та й годі буде з тебе!» Чимдуж побіг Троян, вже й ногами землі не торкаючись, та ще й до половини шляху не добіг, аж дивиться — горбань уже в самому кінці стоїть. «Отсе козак! — зареготався князь-велет. — Ну, добре, бігать ти не вмієш… а горілку пити ж як, полюбляєш?» — «Отут, — каже Дажбог, — я таки перший буду, щоб мене чорти вхопили! Що то й за козак, як він горілки не вміє пити!» Зареготався князь і звелів принести кварту з оковитою. Глянув на неї Батько Троян — кварта як кварта, здоровецька, та не так, щоб дуже. Припав він до неї, п’є, п’є, а дна не видко. Одірвався, щоб звести дух, князь-велет йому й каже: «Багацько ти на другий раз оставив… Ну, та давай — зараз і подужаєш, бо що там пити його!» Знову припав Дажбог до тої кварти, щодуху цмулить — глядь: тільки на пару крапель горілки поменшало. Регочуться двораки, регоче шляхта, навіть князь їхній посміхається. «Хирляк ти, козаче, — каже Троянові.— Що ж, давай іще раз… може, утнеш!» От припав утретє Дажбог до тої клятої кварти, дудлить, аж в очах темно. Як уже геть снаги не стало, відірвався він од неї,— аж там ще половина лишилася!

Тут і махнув князь-велет рукою. «Хвалько ти, — каже. — Чи, може, ти й не козак, а жид який або ляшеня недобите?» Розлютився Батько Дажбог не на жарт. «Хто не вірить, — каже, — що я козак, то нехай на герць зо мною стане — хоч кому голову з пліч знесу»! Засміявся велет. «Он, — каже, — кицька моя шастає поміж двірнею… як піднімеш її, то хоч кого викликай на герць!» Ухопив Батько Троян ту кицьку, хоче од землі одірвати — а дзуськи! Нявчить вона, мов навіжена, а з місця аніруш. Моцувався Господь, моцувався та насилу одну лапу її од землі одірвав. «Облиш, — каже велет. — Бачу, хирляк ти, що й балакати немає чого…» А Дажбог розлютився од тих річей, аж блискавиці з очей скачуть. «Нехай і хирляк я, — каже, — та не побоюся з вами, велетами, силою помірятися! Ану ж бо виходьте, хто найдужчий!»

Подумав князь велетів і каже: «Що ж, востаннє дамо тобі нагоду свою силу козацьку показати… Є он у мене бабця — стара вона вже, аж порохно сиплеться, та ще човпе помалу! Спробуй із нею». От виходить із-за престолу стара-стара баба, така вже ж кощава та гидомирна, що тільки плюнь та розітри. Не встиг Батько Троян оком кліпнути, як згребла вона його своїми ручиськами і так стиснула, що йому й дух забило. Гне та ламає Господа тая бабера, аж йому очі під лоба заходять та ребра тріщать. Отак моцуються вони, моцуються — ні він її, ні вона його не подужає! А в залі тихо-тихо зробилося, що чутно як голка впаде, — вся двірня замовкла ошелешено і навіть князь очі вирячив од подиву. Коли ж звинулася баба, підставила ногу — і похитнувся Батько Троян.

Ляснув князь у долоні та й каже: «Доста!» А сам од подиву й отямитися не може. «Тепер бачиш ти, що не можна тобі бути поміж нами?» А Господь піт утер із лоба. «Що й балакати… — каже. — 3 вовками вить — не поле перейти!» «То ж бо й воно, — каже велет. — А що силу свою змарнував ти у сих перегонах та моцуваннях, то давай перекусимо, що Бог послав! Не хочу я тебе голодного відпускати з мого дому».

От пообідали вони, та й провів його велет аж за браму. А там і каже: «Чи ж сподобалося тобі в моєму замкові, козаче?» — «Замок твій гарний, та не хочу я його більше й бачити, — каже Господь. — Уперше зо мною така ганьба сталася!» Похитав князь головою. «Ох, Батьку Трояне, — каже, — славен Велесе, Дажбоже могутній, Стрибоже великий, Коштрубе огненний, Милий наш Боже, творче землі та неба! Не знав я, що ти такий дужий, а то й ноги твоєї тут не було б. Пахолика мого не перегнав ти, бо то був Огонь, що все пожирає! Горбаня не випередив, бо була Мисль, що й од богів прудкіша. Кварти тої до дна не випив, бо не горілка там була, а вода, що знай прибувала та прибувала з моря! І хоч моря ти й не вицмулив, Боже, та зміліло воно так, що убрід його тепер можна перейти… Кицька, що з нею ти моцувався, — то гадюка ота грубелезна, що лежить на дні морському, всенький білий світ оповивши! Підняв ти її так, що вона ледве хвостом і писком до землі доторкалася. А баба тая, — каже велет, — то сама Смерть-Мати була! Хоч кого вона додолу повалить, насилу пальцем тицьнувши, — а ти тільки похитнувся! Страшна твоя міць, Господе… ліпше з тобою й не мірятися, і діла ніякого з тобою не мати!»

Дажбог і рота роззявив, такі речі почувши. «А хто ж ти такий, — каже, — що впізнав мене в отсій убогій одежі?»

А велет в одвіт йому: «Хіба ти ще не втямив? Брат я твій єдиноутробний, котрого Триглавом зовуть, а Чорнобогом прозивають! На сім же слові бувай здоров, Господе, і на сії фортелі не давайся більше».

Страшенним гнівом спалахнув Батько Троян, хтів було ухопити свого невірного брата за чуприну та дати добрячої прочуханки, аж глип — і замок щез, і дорога, і сам клятий Чорнобог десь дівся. Плюнув тоді Господь спересердя та й подався до шинку, щоб тую халепу оковитою залити…

— Так той велет — се Чорнобог був під чужою личиною? — питається Михась.

— Таж певно! — каже характерник. — Ото і вийшло, що не можна Господню міць на спиток брати — його сила завжди буде зверху! І нам теж сеє пам’ятати треба…

Та й перевернувся на другий бік і замовк. А Михась ще довго лежав горізнач та замислено дивився у небо, де ряхтіли зорі й молочно-білою стягою сяяв Чумацький Шлях.

III

Над ранком сниться йому, наче знову опинився він на хуторі. Бачить, коли ж ні кошари, ні повіток, ні хати дідової нема, лише стоїть посеред обійстя якась мазанка, трухлими куликами ушита. І така вже вона вбога, така недоладна, що й дивитися гидко! От відчиняє він двері та й заходить до тої халупи. Насилу поріг переступив, аж із покутя хтось каже:

«Ага, от і третій прийшов!..»

Дивиться він, аж сидить на покуті двоє чортів. Хвостаті обоє та рогаті, а з рота білі ікла стримлять.

«Сідай, — кажуть, — в дурня зіграємо»!

«А на що ж грати будемо»? — питається він.

«А на просто так»!

Подумав він, подумав та й сів за стіл. От перетасував старший чортяка колоду та й карти здав. Зіграли раз — та й лишився він у дурнях. Здали вдруге — і знов дурнем зостався. Утретє здали — у чортів жодної карти нема, а в нього дві шістки. Зареготалися пекельники та й повішали йому ті шістки на плечі.