Розділ «Епілог. П’ятдесят один кілометр на північний схід від Парижа…»

Вдень і вночі, мимо аеропорту Шарль де Голль мчать і зникають у далині потоки машин. Справді, мчать, як скажені. Автотрасу перетинають широкі переходи, якими вирулюють на злітно-посадочну смугу величезні повітряні лайнери. Тож тим, хто їде автомобілем, здається, що літаки разом із машинами теж мчать по трасі.

У тиху і ясну погоду, якщо подивитися від аеропорту Шарль де Голль в мінливу далину, можна побачити огром собору, що тремтить і переливається в тій далині – як у примарному світі. То вже Санліс, улюблене французьке місто Анни Київської. Закладене римлянами ще перед народженням Христа, місто простягається між двома річками Нонетт і Онет, на берегах яких наче намальовані млини та водні фабрики. Дві тисячі років тому місто вже буде столицею так званих сильванектів (лісовиків), мешканців довколишніх лісів. Згодом у Санлісі почали владарювати королі Франції, зокрема каролінзької династії. Кажуть, що останній з Каролінгів, Луї V (985 р.), помер у Санлісі, упавши з коня на полюванні в тамтешніх лісах.

Санліс вважається колискою Іль-де-Франс і всієї капетинзької династії, адже в королівському замку міста збори вельмож під орудою архієпископа Реймса вибрали у 987 році Гуґо Капета королем Франції. Перші Капетинги, Роберт IV, Генріх I, Анна Ярославна, Філіпп I, три Луї (VI, VII і Святий) та Філіпп-Август понабудовували в Санлісі чимало церков і монастирів.

У давній хроніці з початку XIV сторіччя є про Санліс такі рядки, писані тодішнім професором паризького університету Жаном де Жанденом: «Посеред високих дерев, настільки рідких, що дозволяють бачити небо, під якими можна збирати суниці, ожину й горішки, стоїть місто; гарні сади, заквітчані луки, поміж якими пливуть потічки чистої джерельної води, відділяють будинки від лісу; вино там прекрасне, риби досхочу; мешканці невибагливі, живляться молоком, маслом і сиром, не вживають заправлюваних соусів. Будинки там не з гіпсу, але з каменю, твердого й міцного; пивниці глибокі й прохолодні; місто бруковане, чисте, без болота, без протягів. Лише одна прикрість: жаби зчиняють там такий вереск, що не дають спати добрим людям, котрі живуть над берегами Нонетти». І від XIV сторіччя Санліс не змінився. Такі ж ліси довкола, а також сади й луки, круті й вузенькі вулички з камінними будинками, як і колись. Тільки виноградники зникли, й даремно шукати тепер у глибоких санліських винницях вино, яким так захоплювався старовинний літописець…

Сьогодні Санліс – невелике окружне місто, тихе і спокійне, чисте й мальовниче. А в ті часи (чи не тисячу літ тому) тут була типова середньовічна фортеця з невеликим поселенням біля неї, оточена багатими на дичину лісами. Дрімучими, але все одно гарними і по-своєму привабливими.

Санліс – це ще й музей під відкритим небом майже двотисячолітньої історії Франції. Там можна побачити рештки оборонних мурів і арен, збудованих ще римськими легіонами Юлія Цезаря, середньовічні церкви й монастирі – у всій, як кажуть, старовинній красі й величі. Правда, від старовинного королівського замку Каролінгів та Капетингів, що колись був збудований на підвалинах ще римських часів, залишилися тільки руїни, як і всюди, – час і тут невблаганний.

З історичних досліджень

Давній рукопис свідчить, що Анна Ярославна дуже любила перебувати в Санлісі «як задля свіжого повітря, яким там дихається, так і задля приємної розваги полювання, якому вона віддавалася з особливою насолодою». Не диво, що Анна вибрала саме це місто, щоб у ньому виконати нарешті обітницю, дану колись Богові, і збудувати манастир. Тепер, коли вже була вільна й уповні розпоряджала своїм власним маєтком, як і спадщиною по чоловікові, вона вирішила негайно приступити до будови того манастиря.

Була тоді у Санлісі невелика каплиця, «знищена від старості й обернена в руїну», – як розказує старовинна хроніка, – присвячена колись святому Вікентієві. Довкола каплиці простягалася простора сіножать, звана Сіножаттю Короля, яка утворювала окремий домен, залежний безпосередньо від суверена. Закладаючи своє абатство на цьому клаптику землі за дозволом свого сина, короля Філіппа I, Анна цим самим звільнила його від усякої залежності від будь-якої цивільної влади. Відповідна грамота, дана манастиреві Анною у 1060 році, була затверджена Філіппом I не раніше 1071 року, бо тільки в цьому році оженився молодий король із голландською Бертою, яка фігурує теж у цій грамоті. Королева Анна, що, як уже сказано, жила в Санлісі зі своїми дітьми, приспішувала працю при будові, як могла. Таким чином будову манастиря закінчено доволі скоро, бо вже 29 жовтня 1065 року відбулося врочисте посвячення його церкви.

«Ця церква, – розказує літописець, – була збудована у формі хреста з високою вежею, щоб у ній завісити дзвони, – з одного боку, а з другого, саме з південного боку, побудовано манастир, господарські будинки й помешкання, потрібні для Божих служителів, яких вона хотіла тут поселити».

На святих патронів для церкви вибрано Святу Трійцю, Богородицю і святого Іоанна Хрестителя, народженого від старої матері, яка називалася Анною, як і побожна фундаторка. З усіх цих імен тільки ім’я св. Вікентія, теж колишнього патрона малої каплиці, залишилося єдине в ужитку на означення назви манастиря. Завдяки Божій доброті й опіці прегарна церква, збудована щедрістю вдови Генріха І, нашої землячки Анни Ярославни, щасливо пройшла через довгих дев’ять сторіч і стоїть до сьогодні. Її елегантна вежа-дзвіниця, що підноситься високо під небо, нагадує рідким українським відвідувачам Санліса пам’ять вродливої й побожної землячки, що з-над берегів Дніпра, з золотоверхого Києва приїхала сюди в чужу країну володіти над далеким і невідомим народом. По викінченні манастиря Анна покликала до нього ченців чину Cв. Августина, й так сформоване абатство Св. Вікентія проіснувало аж до вибуху Великої революції, коли його було скасовано.

До самого кінця існування абатства спогад про Анну Ярославну, фундаторку й добродійку манастиря, був живий у серцях ченців Св. Вікентія. Кожного року в день смерті світлої фундаторки, що припадав через вісім днів після свята Св. Августина, вони служили врочисту заупокійну службу-тризну в память Анни. А щоб бідні могли також користати зі свята, справлюваного на згадку про добру королеву, ігумен манастиря запрошував завжди на обід тринадцять старих жінок-удів.

Отож Санліс знаходиться зовсім недалеко від столичного аеропорту Франції. І коли ви, прилетівши в аеропорт, після всіх формальностей вийдете на зупинку таксі, та використовуючи свій ріденький запас французьких слів (а більше на мигах) будете пояснювати, куди вам, таксист, мсьє Мішель (чи мсьє Жан), блиснувши білками очей, весело усміхнеться:

– О-о, земляки прибули! – вигукне щонайщирішою українською мовою. – Із Києва? Як він там? Стоїть на горах над Дніпром? А ви, панове, прибули до нашої королеви Анни? О ля-ля! Не дивуйтесь. Не ви одні до неї, доньки Ярослава Мудрого, в гості. Земляки з України свою Анну не забувають… Поїхали! З вітерцем підкину. Та й скільки тої їзди? А я у Франції вже не один рік таксую. Навіть по-тутешньому балакати умію. Їзди тут – раз-два! І буде вам Санліс із Анною Ярославною. Тільки не поскупіться на полтину. Чи то пак, на євро…

І ось уже таксі петляє вузькими вуличками без жодного деревця (може, тому, що навколо Санліса і так надміру дерев). Охайна і затишна ринкова площа, оточена чепурними будинками, верхні поверхи яких підтримують товстелезні кам’яні стовпи з арками.

Усе тут, як і було в часи Середньовіччя.

– Санліс! – аж якось урочисто вигукує таксист пан Мішель (чи може Жак або Жан, а швидше всього – Хведір).

– Ось і собор перед вами. Уявляйте, що вийшла назустріч сама Анна Київська… Привіт Києву! Здачі у мене – ніц.

– Знаю-знаю: не поскупись полтиною…

– А за євро, як-то кажуть: мерсі боку!..