Розділ «Сказання третє …А зустрілись тільки восени»

І рада-радісінька була гостям.

І безжурно з ними веселилась, і радість її була світлою.

Як і печаль, коли гості, нагулявшись, залишали замок королеви, і вона знову залишалася самотньою удовою. І приходив тоді до неї смуток, що незмінно завершувався журбою-печаллю… Ходила, накинувши шаль на плечі, в спорожнілій залі і тихо намугикувала (слуги-французи не могли збагнути, що королева співає, бо співала вона своєю рідною мовою):

Зеленеє жито, зелене,

Хорошії гості у мене…

Гості й справді в неї завжди були привітні, ось тільки отой смуток і печаль приходили за марно прожитими роками, і вона, співаючи прадавню пісню своєї батьківщини, тихо плакала. Не так за померлим чоловіком, як за долею своєю, за молодими літами, що, гаразд не розквітнувши, вже почали згасати, за вдівством своїм негаданим – і де воно взялося…

Удівонька двір замітає,

А сусіда удови питає:

«Удівонько, серце моє!

Чи любиш ти вірно мене?»

«Якби тебе не любила,

То б до тебе не ходила,

А я тебе вірно люблю

І за тебе заміж іду.

Я не хочу бути удовою,

Щоб не знатися з бідою,

Хочу мати щастя,

Отака я, Настя!..»

Вона ще нікого тоді не любила, але так праглося любові… Коли ночами не спала, лежала й у пітьмі до чогось із надією прислухалась і відчувала, як у ній починає вирувати снага. Вона ще хотіла жити, а живучи – любити. Бо яке то життя без любові?

А ще часом хотілося все кинути до дідька! Повернутися додому, до отчого Києва златоглавого над Дніпром…