Розділ «Сказання третє …А зустрілись тільки восени»

«Герої цієї книжки не боялися любити, – це з передмови до видання. – Вони не тікали від почуття, що було високим, віддаючи перевагу спокійному і розміреному життю. Вогонь пристрастей, який спалював до тла, відкривав тим, хто пройшов через нього, інший світ, який іноді називають істинним раєм. Крізь сльози і біль, гіркоту і нестерпні муки, хвилини відчаю і тугу велику люди знову і знову йшли на багаття богині любові Афродіти, щоб спізнати те, до чого вони були приречені Небом…»

І душі тих, кому випало, піднімалися до прекрасних і ще незвіданих вершин кохання…

Автори книжки зізнаються, що їм хотілося розповісти про любов прекрасну і величну, а часом – низьку і підлу. Про ту любов, що кожного разу перевертає звичний світ: частіше тільки для двох, рідше – для великої маси людства…

Це любов людей різних національностей і вельми відомих у світовій історії – літератори і поети, композитори, співаки, музиканти, політичні діячі, королі, актори… Серед них, як зазначається в передмові, – росіяни і французи, італійці й англійці, іранці, поляки, українці, індуси. Люди різних віросповідань – православні і мусульмани, католики і протестанти. А об’єднує їх одне – любов. Вони любили пристрасно і самовіддано, любов визначила їхні долі, ламала характери, перевертала життя…

У назві кожної розповіді, зазначають видавці книги, – попереду стоїть ім’я жінки, а за нею – чоловіка. І це зроблено не лише з поваги до жінки. Такою назвою автори багли підкреслити наступне: при читанні історій зверніть увагу, що в більшості з них саме жінці належить ініціатива, саме жінка виявляється рухомою силою любові, як і взагалі – події. Позитивної чи негативної – не суть важливо. І частіше всього в підсумку саме жінка виявляється жертвою любові.

У книжці й справді розповідається сто дивовижних історій про незвичайне кохання. Це – історії великої любові. Правда, список героїв цих історій запропонований авторами видання. Тут відчувається деякий суб’єктивізм, адже інші автори могли б якось і по-іншому укласти той список історій незвичайної любові, але в основному він би не дуже відрізнявся від того, що вміщений у книжці «100 великих історій любові» В цьому зізнаються й автори книжки.

«Безперечно, в світовій історії можна знайти ще немало дивовижних і красивих історій любові. Автори розповіли про ті, що їм здалися найбільш яскравими, які відобразили глибинну суть різних проявів любові. В основному, це широко відомі історії, але напевне багато читачів дізнаються щось нове, саме для них цікаве і важливе. А хто й запропонує інші історії про інші такі ж незвичайні випадки любові.

У згадуваній книжці вміщено «100 великих історій любові». Про «почуття глибокої сердечної прихильності», про кохання, як у Лесі Українки: «Ізольдо! Ох, Ізольдо! Прийми любов мою!» Чи як у Франка: «Я теж люблю – / Палка, важка, нерадісна моя любов! / Вона, мов слабість десь яка, / Ввійшла мені вже в кість і в кров». Цариця Савська і цар Соломон, Сапфо й Алкей, Клеопатра VII і Юлій Цезар, цариця Тамара і Шота Руставелі, Беатріче і Данте…

А ще Анна Австрійська і кардинал Рішельє, Крістіна Шведська і Карл-Густав, Емма Гамільтон і Гораціо Нельсон, Поліна Боргезе і Нікколо П/*аганіні, Жорж Санд і Фредерік Шопен…

А ще – Евеліна Ганська й Оноре де Бальзак, Анна Ахматова й Амедео Модільяні, Едіт Піаф і Марсель Сердан, а ще…

Сто історій – щасливих і трагічних. І кожна – це поема, незбагненна і часом трагічна, звичайна і неймовірна, щаслива і смертельно небезпечна – про любов, що робить нас людьми…

Звичайно, незбагненна любов, як творіння мистецтва, не могла вкластися у такі вузькі рамки, як 100 історій.

Їх, історій великої любові, значно і значно більше на планеті Земля.

Жаль, що серед цього визначного списку жіноцтва, що подарувало їх обранцям велику любов, чомусь немає Анни Ярославни.

І немає незбагненно-відданої любові до графа Рауля, який, захопившись удовою короля Генріха I[13], за свідченнями, викрав її, молоду удову, коли вона поїхала в Санліський ліс на лови, привіз її до свого замку і був таким щасливим, як буває чоловік, коли нарешті зустріне свою єдину в світі жінку і спізнає з нею ту любов, що увійде в історію…

Хорошії гості у мене…

Генріха I поховали в абатстві Сен-Дені, що багато років було в особистому володінні королівської сім’ї.

Після смерті короля Анна з дітьми переїхала з Парижа (вона його ніколи не любила – тісний і брудний, тож мешкала в ньому як із примусу) до старовинного міста Санліса, що в сорока з гаком кілометрах від столиці, і поселилася в замку. Вона часто ще й за життя чоловіка бувала в тих краях, і Генріх охоче туди їздив. Анна ж просто полюбила ту місцевість, що вабила її своєю розкішною, мальовничою природою, прадавніми лісами (Анна любила полювання і традиційні на Русі лови), такими ж, як і біля Вишгорода, розкішними луками з озерцями, на яких галасувало птаство.

Літописець згодом писатиме: королева Анна любила Санліс, «як за чудове повітря, що його з насолодою вдихала, так і за приємну веселість полювань, від яких вона завжди отримувала задоволення».

Там вона заснувала жіночий монастир і церкву Святого Вінсента (на її портику при реконструкції в XVII столітті було зображення руської княжни в повний зріст, з моделлю збудованого нею храму в руці і написом «Анна Руська, королева Франції, спорудила цей собор у 1060 році»). Ніде у Франції Анні так гарно не жилося, як у Санлісі. Анна влаштовувала світські прийоми, які приваблювали багато гостей. Вельможі з навколишніх замків навідувались до неї на поклін і чудово там провадили час. Як пізніше згадуватиме віконт де Ке Сен-Емур, «віддавали їй належне не лише як королеві, але як і жінці». І багато хто з гостей закохувався у володарку санліського замку, але вона з усіма була однаково рівна і привітна.