Розділ «Сказання друге. Сподіваюсь, що саме Ви – король?..»

Якщо у блондинок біляве волосся, у русих – світло-пшеничне, з жовтуватим або сіруватим відтінком, брюнетки чорноволосі, шатенки – темно-русі, то руді – завжди червонувато-жовтуваті, і їхні шевелюри (від фр. chevelure – волосся, звичайно ж, на голові в людини) відливають золотистою теплотою і ваблять зір ще чимось – гарним, незбагненним.

Правда, руде волосся часом ставало причиною забобонів. Наприклад, у кельтській міфології відьми найчастіше зображувалися саме з рудим волоссям, отож в європейській культурі рудий колір волосся в жінок довгий час асоціювався з відьмами.

Щоправда, яскраво-рудий колір волосся у жінок ще й досі асоціюється… з екстравагантним характером. Або з чимось таємничим чи містичним. (Якийсь час у Європі навіть побутувала думка, що в рудих відсутня… душа.)

Слово про рудих

У роду людському рудоволосих зовсім небагато, за різними статистичними даними – від 1 до 10 відсотків населення планети Земля. Це унікальні люди і, мабуть, тому вони зазнають – чи зазнавали в минулому, – страждань. Наприклад, у Давньому Єгипті їх приносили в жертву богу Сонця. А коли в Європі в часи Середньовіччя лютувало полювання на відьом, рудоволосих жінок у першу чергу звинувачували в чаклунстві і спалювали їх на вогнищах. Ба, навіть російський імператор Петро I своїм «височайшим указом» заборонив рудоволосим займати державні пости й виступати свідками в суді…

У часи Середньовіччя вважалося, що руда дитина народжується у жінки, яка мала інтимні стосунки в критичні дні. У ті лихі часи будь-яку жінку могли спалити на багатті інквізиції, і ніхто її не наважився б навіть порятувати – бо руда вважалася відьмою. Аби не привертати до себе увагу, рудоволосі намагалися селитися подалі від людей, а це вважалося прямою ознакою, що руді – чаклунки і слуги диявола, тож їх природа й помітила кольором волосся.

Якщо загалом на тисячу рудих людей у світі трапляється 1–3 відсотка чи десь 20 «екземплярів» на тисячу інших, то Шотландія має найбільшу пропорцію рудих – їх там 13 відсотків. На другому місці Ірландія – 10 відсотків, а в США рудих – близько 12 мільйонів. Мало не шість відсотків усього населення цієї країни.

А взагалі рудих треба берегти, адже численність їх різко скорочується, бо збільшується кількість змішаних шлюбів. Тож генетики підрахували: «люди Сонця» ризикують вимерти в найближчі кілька століть. Аби порятувати їх, у США навіть створили Міжнародний союз рудих. За його даними, руде волосся мали Нерон, Галілео Галілей, Христофор Колумб, Фрідріх Барбаросса, Кромвель, Вільгельм Завойовник, Антоніо Вівальді, Леонардо да Вінчі, Вінсент Ван Гог, Фрідріх Шиллер, Сара Бернар, Джордж Вашингтон… А ще Єлена Троянська, та, що стала причиною Троянської війни. Окрім того, цар Давид, Афродіта, Наполеон Бонапарт, Марк Твен, Вінстон Черчилль і багато-багато інших, не менш видатних…

Шкода, але в багатьох країнах до рудих ставляться із забобонами, крім хіба що Британії, Шотландії та Ірландії, де вони, навпаки, користуються неабиякою повагою (вважається, що це нащадки кельтів, корінного населення цих країн). Хоча деякі спеціалісти ідуть ще далі і вважають, що руде волосся було успадковане аж від неандертальців. Справді, куди вже далі. А тому вважається, що вік гена, який відповідає за руде волосся, світлішу шкіру та веснянки – від 50 до 100 тисяч років! Правда, зустрічаються й прихильники теорії, що руді прилетіли на планету Земля з якихось інших країв Всесвіту, Або з паралельного світу вигулькнули. Чи не тому, мовляв, багато рудих якісь… м-м… не такі, як інші гомо сапієнс. Серед рудих, наприклад, більше зустрічається людей з екстрасенсорними здібностями, вони можуть віщувати майбутнє і навіть впливати на погоду. Бо знаються з нечистою силою, а насправді – із собі подібними пришельцями з інших світів.

А загалом, рудоволосі, себто ті, у яких волосся має золотавий колір – це гарні люди – особливо жінки. Вони в першу чергу, недарма ж їх так гарно називали (називають) – діти Сонця.

Такою вродливицею, рідкісною серед людей – і не тільки за кольором волосся та радісно-веселими веснянками, і була Анна Ярославна. Принаймні всі, хто знав королеву Франції, так були переконані і так вважали, називаючи її не інакше, як жінкою Сонця.

Такою незвичайною жінкою Сонця – а не тільки французького короля Генріха Капета – і була дочка Ярослава Мудрого, незрівнянна Анна Ярославна, чиє пишне волосся і справді горіло на сонці і відливало золотом – навіть і в похмуру погоду. І всі, хто дивився на королеву, посміхалися й добріли душею… Тож, виходить, і справді рудих треба берегти. Особливо жінок. У першу чергу жінок.

Анна Ярославна було злегка рудуватою, хоча, швидше, золотоволосою, тож справді здавалася незвичайною (та, зрештою, вона й була такою), а відтак – якоюсь загадково-містичною, не від світу цього. Себто дехто вважав, що у дочки Ярослава Мудрого дещо є таке… м-м… і справді мовби чаклунське. В незвичайному значенні цього слова, адже справжня жінка (і це давно і міцно вкоренилося у свідомості чоловіків) хоч трохи, а повинна бути чаклункою. Недарма ж чоловіки часто кажуть, казали і казатимуть про коханих: «Моя ж ти відьмочка!..» І додаватимуть (захоплено): «Відьма, але – моя!»

Спливали в безвість місяці – один, другий, третій… п’ятий…

Місяць за місяцем, минаючи міста і села Європи, рухався кортеж Анни Ярославни. Позаду вже залишилися польські й чеські землі, Франконські гори, відголубів Дунай і теж залишився десь там позаду, наче в іншому світі, а кортеж все рухається й рухається. Вперед і вперед… Боже, як далеко від Києва та Франція! Коли вже вони до неї доїдуть? Та чи й доїдуть? Так, чого доброго, й рік у дорозі мине. Анничка за довгу дорогу вже встигла пристойно оволодіти французькою мовою, а Франції все немає й немає. І раптом якогось дня, теплого і сонячного, вона вигулькнула на обрії – чужа, незнайома, загадкова Франція.

Чутки, що до Франції їде королева, випереджали кортеж, люди виходили до дороги – подивитися, яка вона, королева їхня, принцеса з далекої і незнаної їм Русі. З цікавістю придивлялася до них і Анна. Усі вони в полотняних сорочках і вузьких, теж полотняних, штанях, взуті в черевики на дерев’яній підошві. І всі у вовняних панчохах.

Анну застерегли: його королівська величність Генріх I Капет, володар, святійший король Франції в супроводі лицарів, слуг, духівництва виїхав їй назустріч… Цікаво, який він, король і її завтрашній чоловік? В уяві Анни вже вималювався його образ – звичайно, це високий, стрункий і вродливий юнак, молодик, сміливий воїн. Про те, що її шлюб – це всього лише політичний крок її батька, думати не хотіла. Вона хотіла кохати і бути коханою. І звичайно ж, щасливою дружиною і матір’ю майбутніх дітей – королю Франції дуже потрібний спадкоємець.

Ідучи назустріч Анні, Генріх теж гадав – не без тривоги: а яка ж вона, руська принцеса, його завтрашня дружина і королева? Йому досі так і не випадало займатися жінками та коханням – не було коли. Майже тридцять років свого царювання він провів у боротьбі з непокірними феодалами. Називав-величав себе государем Божою милістю, мав гучні титули, куди входили назви земель, власники яких і не збиралися визнавати його за короля. По-справжньому Генріх володів лише невеликим доменом Іль-де-Франс, який межував із Бургундією, Аквітанією, Фландрією, Шампанню, що були в декілька разів більші за королівську землю. Король до них і не потикався – не мав достатніх сил, тож остерігався приниження. Крім свого домену, іншими землями він володів суто формально, їх ще треба було завойовувати, приєднувати і творити з них Францію…

Невеселі роздуми короля урвали вигуки слуг:

– Їде!.. Попереду принцеса Анна!