Розділ «Сказання друге. Сподіваюсь, що саме Ви – король?..»

Анна прощалася з Києвом назавжди. Поклонилася всім міським святиням, оббігала всі закутки батькового палацу, де виросла, піднялася на башту Святої Софії і, востаннє оглянувши Київ, попрощалася з ним, обійшла собор, пустила сльозу біля Золотих воріт… Розуміла: більше рідного Києва вона вже за своє життя не побачить – надто далека Франція, наче на іншому краю світу. Тож шлях туди простилався неблизький – через Краків, Прагу, Регенсбург. Її буде супроводжувати батькова дружина – дороги у ті часи були небезпечними.

Почалося збирання. Анна отримала багате віно, попрощалася з батьком-матір’ю, з родичами, з киянами та Києвом і вирушила до чужої Франції, яка мала їй стати рідною.

На прощання, як і годиться, Ярослав Мудрий дав дочці батьківські настанови:

– Доню моя. Ти знаєш, що люди мене називають Мудрим – спасибі їм. Може, вони й не помиляються. Як кажуть, людям завжди видніше, хто є хто. Так от. Спробую тобі, Анничко моя, дати премудру (як удасться) порадоньку.

– Слухаю, батьку. Твоя порада буде мені рятунком у житті.

– Ненька моя Рогнеда в дівоцтві була княжною полоцькою, а в заміжжі – київською. Твоя бабця Анна Романівна в дівоцтві була принцесою візантійською, а в заміжжі – княгинею київською. На честь її тебе й названо, Анничко. Тож слухай. Анна Романівна з далеких країв прибула до Києва і тут знайшла свою другу отчизну. Ти, дочко моя, княжна київська, з Києва їдеш в чужий край, щоби там знайти свою нову батьківщину. Але й у Франції, ставши їхньою королевою, не забувай, дочко моя, якого ти роду-племені, що ти – княгиня київська. Ви всі, і Рогнеда, і Анна Романівна, і ти, Анна Ярославна, – княгині київські. Були, є і будете ними завжди. Твого діда, а мого отця, Володимира Святославича, величали…

– Красним Сонечком Русі! – вигукнула Анна.

– Красним Сонечком Русі, – повторив Ярослав. – Тож і ви, мої рідні – теж красні сонечка Русі. Красно сяйте, княгині наші. Од вас і нам буде красно жити. Бо як же небові бути без красного сонечка, як нам жити без вас, княгині наші, сонечка красні наші? Тож не забувай у Франції, чия ти онука – Володимира Великого, а дочка Ярослава, котрого називають Мудрим. І Київ наш не забувай, і Русь нашу славну і красну не забувай. Як не забувай, що ти до руського народу належиш. Ти мене чуєш, дочко моя?

– Чую, батьку, і в чужих краях буду я руського народу, якою колись удалась.

– От і славно, от і добре, дочко моя, донечко моя красна.

На тім вони й попрощалися.

Як час покаже – назавжди.

Принаймні в цьому світі.

Французьке королівське посольство здолало за маршрутом Париж – Київ 3000 (три тисячі) кілометрів. Тепер мало подолати їх – все ті ж 3000 кілометрів, – але вже за маршрутом Київ – Париж.

Дорога передбачалася довгою, попереду посольство, що його очолювали єпископ Готьє та міністр двору Гасселін де Шаліньяк, чекала невідомість. А вона може бути доброю і ворожою – як поталанить.

Шлях за маршрутом Київ – Париж спеціально для Анни, щоб не стомлювати наречену, вибрали хоч трохи коротший, хоча насправді і він був таким же довгим, трудним і небезпечним, як і всі інші: Гнєзно, Краків, Прага, а вже від чеської столиці поворот на Естергол. Звідти до самого Регенсбурга треба було пливти Дунаєм у човнах, а потім через Вермс і Майнц вже лежала пряма сухопутна дорога до далекого (скільки не їдь, а він все одно залишається далеко й далеко) Парижа.

За відсутності нинішньої авіації й справді далеко, наче на кінець світу. Ну й Європа! Не інакше, як у чорта на куличках!

Хоча Київ – це теж Європа, але… Далеко, надто далеко вибрав великий князь Київський Ярослав Мудрий жениха для своєї дочки.

Щоб не витрачати задарма часу в дорозі, Анничка під керівництвом єпископа Роже, вихідця з роду графів Намюрських, вчила французьку мову. Вона з дитинства, як і всі діти Ярослава, знала кілька мов, особливо добре латину, тоді офіційну мову Європи, тож вивчити ще й французьку – а дорога довга, – для неї не становило труднощів[10]. Діставшись Парижа, княжна вже вільно володітиме мовою своєї другої батьківщини.

Швидко чи ні, а лише по весні 1049 року французи побачили кортеж, на чолі якого їхала золотоволоса красуня, київська княжна Анна Ярославна. «З косою кольору спілого жита» – чи не тому її у Франції ще називатимуть Анною Рудою. З любов’ю називатимуть, захоплюючись її вродою.