Розділ «Сказання друге. Сподіваюсь, що саме Ви – король?..»

На той час князь Ярослав Мудрий породичався чи не з усіма дворами монархічної Європи. І від того авторитет його і держави, яку він очолював, тільки зріс.

Та й Генріх I вибрав Анну з далекого, але славного і знаного в Європі Києва – яку до того знати не знав, – з чисто політичних міркувань: породичатися з могутнім владарем Київської Русі. До всього ж, як ми вже згадували, йому потрібен був спадкоємець трону, що його могла народити лише королева – вродлива, здорова, плодюча. (Як тоді казали – з плодючої раси. Такою і вважалася Анна.)

Плодюча раса…

Принагідно.

«Я не один рік живу у Франції, – ділилася своїми спогадами й роздумами одна росіянка, яка вийшла заміж «у Париж», за француза, зрозуміло, і коли в якійсь газеті зайшла мова про міжнаціональні шлюби, відгукнулась зі своїми роздумами, – і можу впевнено сказати, що така незвичайна популярність міжнаціональних шлюбів пояснюється перш за все тим, що при виборі нареченої багаті французи, як правило, шукають здорову жінку, продовжувачку роду, династії. І в цьому слов’янські наречені не мають собі рівних серед представниць слабкої статі інших національностей».

Бо вони – виховані, вродливі, розумні. Здебільшого з чудовою освітою, про яку може тільки мріяти француженка. «Вони легкі в побуті, – додає далі жінка, яка «вийшла заміж у Париж», – хатні, слухняні. Французів захоплюють їхня кмітливість і невибагливість. А знамените російське «авось» милі французькі чоловіки хронічно ідентифікують із загадковою «російською душею», а наше ліричне розуміння життя: «наповніть життя радощами, закутайтесь ніжністю, зігрійтесь любов’ю, щастям зодягніться…» – сприймаються ними, як якесь чарівництво… Французи і росіяни настільки різні, що це, як не дивно, і притягує нас одне до одного. Французи люблять наших жінок. Чому? А тому, що вони доброзичливі, довірливі, романтичні, часто здатні ідеалізувати свого партнера. До всього ж французам досить зручно жити з іноземкою. Якщо вона не сподобається – її запросто можна вигнати з дому. Закон у Франції захищає тільки француженок. Часто наші милі й наївні дами навіть не здогадуються, що може чекати їх на чужині.

У Франції немає закону (як у Америці, наприклад), що зобов’язує чоловіка перед весіллям декларувати, чи він має або мав проблеми з поліцією, лікувався в психіатричній лікарні тощо. Це назавжди залишається містичною таїною особистого життя кожного громадянина Франції. Часто наші дівчата потрапляють в ситуації, де їхньому життю загрожує небезпека. Їх чекають знущання з боку чоловіка, побої… Одна. В незнайомій країні. Без звичних з дитинства друзів… На чужині внутрішні муки подвоюються ще й тим, що треба вивчити мову, звикнути до нових порядків укладу життя в еміграції. Звичайно, любов здатна творити чудеса, і кожна жінка має право жити і відчувати себе щасливою…

А коли виникнуть дрібні розбіжності та суперечності і проблеми в змішаному шлюбі, то як тоді даються взнаки відмінність культури, виховання, моралі, національні особливості – все те, що називається національним характером і стилем поведінки.

І далі росіянка, яка «вийшла заміж у Париж», додає: «Я добре почуваюсь усюди і в будь-якій країні, якщо людина, яку я люблю, поруч».

Виходить, головне в міжнаціональних шлюбах – як, між іншим, і в національних, – це…

Так-так, любов. Коли той, кого кохаєш, поруч. Тоді все гаразд. Це було істиною і тисячу років тому, є істиною сьогодні і буде істиною назавжди.

А любов… Любов Генріха Капета тоді не цікавила. Принаймні до жінок.

Якщо вірити історичним свідченням, Генріха більше цікавило товариство молодих, гарненьких пажів, аніж, як то слід було сподіватися, молодих жінок. Він їх і уникав, віддаючи перевагу хлопчикам…

Гм…

І лише потреба мати законного спадкоємця змусила його одружитися – офіційно! – з дівчиною, коронувати її як королеву – все мало бути, як уже мовилося, законно, – і «замовити» їй спадкоємця. Адже лише спадкоємець, зачатий Генріхом I і народжений від його законної дружини-королеви, міг мати право по смерті батька зайняти його трон.

Тільки це й змусило (та й свита при королеві на цьому наполягала) Генріха I звернути увагу на представниць прекрасної половини роду людського. Врешті-решт, він, посватавшись до дочки київського князя Ярослава Мудрого, посилено почав удавати з себе закоханого в Анну, та наголошувати, що всі ті чутки-плітки, що про нього поширюють його недруги, – брехня, тоді ж як насправді його ваблять жінки.

І нічого тут незвичайного чи рідкісного навіть у ті часи (не кажучи вже про пізніші) не було. Історія знає подібні приклади. Ось хоча б один із них.

Сестра останньої імператриці Росії Олександри Федорівни – Єлизавета Федорівна, народилася у родині німецького аристократа (як і Олександра Федорівна), великого герцога Людвіга IV Гессен-Дармштадтського, у двадцять років була видана заміж за великого князя Сергія Олександровича, брата російського імператора Олександра III.

Спершу Єлизавета була навіть задоволена, що її обранець – великий князь – вельми стриманий у поводженні з нею, своєю нареченою, не поривався швидше залишитися з нею наодинці, не кидав на неї похітливих поглядів і взагалі ніби й уваги на неї та на її жіночі принади не звертав. Гм… Жених спершу здавався їй якщо не холоднуватим, то – стриманим та добре вихованим. Що ж, це дуже добре. Але швидко виявиться, що річ зовсім не в цьому. Перед самим шлюбом великий князь, затіявши з нею, як зі своєю нареченою, відверту бесіду, раптом заявив: він дав обітницю (чорні дуги брів нареченої злетіли вгору – кому? Перед ким?) невинності… Чи то пак, непорочності. Себто – ніякого гріха…

«Виявляється, любов – гріх? – вкрай була вражена наречена. – З якого це часу взагалі, а в подружжя зокрема?»