Розділ «Сказання друге. Сподіваюсь, що саме Ви – король?..»

Але уточнювати не стала. Якщо наречений проти того, що буває між чоловіком та жінкою в постелі, то… що ж… Так тому й бути.

Сама не розуміючи, чому, погодилась на пропозицію нареченого, і молодята уклали між собою неписану угоду («по взаимном согласии»): їхній шлюб буде духовним, позаяк вони житимуть у ньому, як брат і сестра… Трохи незвично, але Єлизавета, яка завжди в усьому відзначалася стриманістю і духовне завжди ставила вище фізичного, погодилась, а тому, ставши чоловіком і дружиною, вони спали в різних спальнях… Ди-ви-на!..

Лише пізніше Єлизавета дізнається (це її як громом приголомшило), що чоловік її, великий князь, насправді – великий любитель «того, що відбувається в постелі», тільки…

Тільки воліє мати інтим із… чоловіками! Великий князь, себто її чоловік, виявляється, був… педерастом. Сиріч, «голубим». (Чи як нині збоченці в Європі придумали «благородне» слівце – гей.)

Отож жінки його геть не цікавили, а вабили лише чоловіки – таке він мав збочення і почувався при цьому, попри громадське засудження такої «любові», ще буцімто й уповні щасливим.

Єлизавета (як би на її місці вчинила інша), дізнавшись про такий нахил чоловіка, не здійняла ґвалт, не кинулася розлучатися із збоченцем; велика княгиня вирішила прийняти це як кару за гріхи (які?), бо її шлюб – це хрест Божий, і його треба нести покірно й терпляче і не ремствувати – така воля небес. Недарма ж вона пізніше буде зарахована до лику святих.

Дізнавшись про такі порочні нахили чоловіка, ігнорована ним як жінка, Єлизавета і далі жила з чоловіком (а втім, це було радше не подружнє життя, а всього лише під одним дахом), хоч її глибоко ранив чоловік своєю «любов’ю» до собі подібних. І як жінка Єлизавета намагалась не звертати на це уваги аж до 1905 року, коли одного дня Сергія Олександровича, бодай і номінального її чоловіка, не рознесе на шматки бомба терориста Івана Каляєва…

Заміж удруге, обпікшись, вона не буде виходити, погамує свою жіночність, і звідтоді у неї прокинеться любов до ближніх.

Анні Ярославні повезло-поталанило більше. Генріх I Капет, король Франції, який захоплювався до того лише «хлопчиками-пажами» (їх підбирали для нього неодмінно лише юних і гарненьких, утаємничуючи, правда, порочне захоплення свого повелителя, хоч таких епатажів утаємничити неможливо од всевидячих придворних), все ж змушений був навернутися до жінки, себто до Анни Ярославни. І негадано захопився Анною, відкривши для себе всім відому істину: виявляється, тільки з жінками! – буває справжня інтимна любов, що її ні з чим не можна порівняти. Отож прожив із нею як із дружиною, хоч і недовго – рання смерть короля тут стала на заваді, – але ж таки кохаючи (бодай і по-своєму) дочку Ярослава Мудрого. А після того, як вона подарувала йому спадкоємця трону, і поготів дякував силам небесним, що послали йому таку незвичайну жінку, яка принесла йому стільки щастя!

Якось в одній з інтернетських оповідок про Анну Ярославну (а їх там з’являється чимало, зустрічаються серед них і вельми змістовні й цікаві) випало мені прочитати й дещо фантастичне з її життя у Франції. Виходить, «шлюб Анни виявився нещасливим, і вона втекла від чоловіка до графа Рауля II Валуа. Королівська влада у Франції перебувала в стані занепаду, і король Генріх I не міг повернути дружину». Так і написано. Як-то кажуть у таких випадках, хоч стій, хоч падай. Утекла королева Анна від короля Генріха до графа Валуа.

Це вже ні на який копил не лізе, і ще бурхливішої фантазії годі й придумати.

Автор цього вражаючого фентезі щось десь читав, щось десь чув, але, як у тій іронічній приповідці: чув дзвін, та не знає, де він.

Анна й справді стала дружиною графа Рауля де Валуа, але ж не втікала до нього, а пішла за нього. Коли стала удовою – по смерті свого першого чоловіка, опинившись в самотині, у статусі удови.

З Генріхом I вона прожила хоч і недовго, але з відчуттям (скажімо так обережно) – повноти шлюбу. І таки народила двох синів йому. Хоча… Не все було так просто й однозначно в її заміжжі. Відлуння тих складнощів і сьогодні не затихає.

Сучасні історики дещо скептично оцінюють заміжжя Анни Ярославни. Ось хоча б так: «Подружнє життя Анни, як це часто бувало, коли шлюби укладалися з державних міркувань, склалося нещасливо. Літній Генріх не викликав у неї ні любові, ні поваги. Слабкий і нерішучий правитель виявився нездатним приборкати бунтівливих васалів. Як же не схожий він був на батька Анни, – всевладного й розумного великого князя Ярослава!..» І т. д. у цьому ж дусі.

Це так, але…

І не зовсім так. (На перший погляд, це те, що лежить на поверхні.) А якщо глибше… Анна справді розчарувалася у своєму судженому. Хоч його величність і король, а… Не таким вона уявляла свого судженого, та ще й короля. Генріх виявився немолодим, не зовсім привабливий зовні… Анна ж була молодою та гарною, такого ж багла супутника життя. До всього ж він і справді якийсь… м-м… млявий, нерішучий. Як-то кажуть, ні ри ні м’ясо. Гм… Але до Франції після сватання королівського посольства Анна їхала з вірою, що, попри все, буде відданою дружиною його величності, зразковою королевою Франції, доброю матір’ю майбутніх дітей. Своє розчарування королем сховала глибоко в собі, пригнітила його, і скільки жила з Генріхом, стільки й була йому вірною, зразковою королевою і матір’ю його дітей. Шанувала Францію, яка стала їй другою батьківщиною. І Генріх не міг їй жодним словом дорікнути, навпаки, був радий і щасливий, що саме йому послана долею така незвичайна жінка, як київська принцеса.

Правда, на самому початку її загалом тихого і спокійного шлюбу (з «любим Анрі», як вона його називала і називала щиро, коли ще не закінчився їхній медовий місяць), була в її душі й гірчинка.

Це коли вона дізналась, що король Генріх до неї захоплювався (ні-ні, не жінками, що було б не дивно), а…

Хлопчиками-пажами.