Розділ «Сказання друге. Сподіваюсь, що саме Ви – король?..»

Анничка зіщулювалася.

– Це він що – захотів, аби мене йому віддали? Я ж бо дочка князя! – зіщулившись, зі слізками вигукувала.

– Ага, забажала та зміюка взяти, яко данину, княжу донечку. І тебе забере, як не будеш слухатися…

– А татусь мене захистить! – зухвало вигукує дівчинка. – У нього стільки вірних витязів, та й сам він може зі змієм поборотися! Він нізащо не віддасть мене Гориничу!

Вірила батькові, не підозрюючи, що мине скількись там часу, і батечко рідний сам віддасть її у далеку Францію…

– Як не будеш слухняною, дівчинко, змій тебе забере, – гнула своє стара. – Та й у переданнях сказано: послав князь свою дочку в дань змієві… Отакечки. А що князь мав робити? Живу данину давали городяни, то й князеві треба давати…

В Аннички серденько завмирає і кудись не стріпнувшись провалюється – страшно… За людськими переданнями і справді батько-князь віддав київському змієві свою дочку. А що коли це про її батечка – Ярослава Мудрого? Тож, як виросте вона, віддасть не когось, а її, Анничку, змієві?

– Віддав… – далі мережить свою розповідь старенька. – А дочка була така хороша, що й сказати не можна. Як от ти, дитино моя. Змій її й полюбив, дочку княжу.

– Не хочу, не хочу! – кричить Анничка не своїм голосом.

– Що ти не хочеш, дитино моя?

– Щоб мене змій полюбив!

– А він тебе й питати не буде – полюбить, і квит. Кого хоче, того й любить. А полюбивши, забере тебе до себе в печеру над Дніпром, в якій він руський полон тримає, і будеш з ним щаслива. Бо він – башковитий. Голів у нього, люди кажуть, три, а коли й шість чи дев’ять. Як добрим буває, то три голови в нього.

Задумавшись, стара сама з собою не погоджується.

– Що це я кажу тобі: змій добрий? Та де це бачено доброго змія? Де це чувано про доброго змія?! Тож і голів, як він лютує, в нього буває і шість, і дев’ять, і ще більше…

…Вже у Франції, коли іноді їй снилася батьківщина, Русь, назавжди нею втрачена, святий Київ золотоверхий із малиновим передзвоном церков та соборів, так ось тоді незмінно у сни її він і прилітав, київський Змій Горинич… Летить, вогнем-полум’ям з ніздрів та з пащек пашить, а крилами змахне – сонце меркне, за тими крилами зникає…

«А де тут Анничка з Києва, князя нашого донечка? – гримить. – Ану сюди її, дочку Ярослава Мудрого! Не давав він мені її у Києві, тепер у Франції візьму її, пазурами своїми мідними схоплю…»

Король Генріх своїх лицарів підняв, вони й відігнали змія од Парижа.

«Гаразд, – погрозив змій. – Живи поки що в чужій землі – далась вона тобі! Але затям – я все одно тебе заберу, як короля не стане. Моєю будеш, так і передай королю».

Дихнув полум’ям з дев’яти своїх пащек, громом загримів, і в небі тільки й бачили його.

Тієї ж миті Анна й прокинулась – у Франції, в постелі короля, котрий мирно сопів поруч… Мабуть, кращі, як у неї, сни дивився.