Розділ «Сказання друге. Сподіваюсь, що саме Ви – король?..»

Переїхавши до Києва, редагував журнал «Театр», а в роки Великої Вітчизняної війни – газету «Література і мистецтво». Ось тоді він і створив патріотичну драму-поему «Ярослав Мудрий», що стала одним з найвидатніших творів української драматургії… Досить відчутно передав колорит тих далеких часів Ярослава Мудрого – за п’єсу був удостоєний Державної премії СРСР. Написана під час війни, вона з успіхом ішла в театрах Радянського Союзу.

Русь тих часів, звідки прибула до Франції Анна Ярославна, була квітучим краєм, краєм високої культури. Недарма ж скандинави називали її Гардариком – «країною міст». Париж XI століття в порівнянні зі стольним градом Києвом був і справді невеликим містечком.

Приїхавши до Парижа, Анна не виявила в ньому краси, хоч Париж того часу із скромної резиденції каролінзьких королів уже перетворився в головне місто країни і навіть отримав статус столиці – але не тільки… Як писала Анна батькові в Київ, Париж і справді був похмурий і некрасивий, тож і скаржилась в листах, що потрапила в село, де немає палаців і соборів, якими так багатий Київ.

В оцінці Парижа Анна не була упередженою і, що головне, не помилялася.

Париж у ті часи був невеликим, хоч уже й мав гучне ім’я. Спочатку назва цього міста, точніше, селища, була іншою: Lutecia Parisioram, Лютеція Парізіорум, себто Водяне житло паризіїв. Розташовувалось воно на острові Сіте в самому центрі Сени, що називалася у ті століття Секваною, на латинський лад. А паризії були одним з кельтських племен, які в давні часи населяли територію Європи. (Тепер пам’ять про них збереглася хіба що в назві французької столиці.) З 358 року в усіх писемних джерелах назва Лютеції почала писатися по-іншому: Civitas Parisiorum – Місто паризіїв, потім ще простіше – Parisia, Паризія, Paris – Париж.

Як піднятися на башти королівського замку в Парижі, видно було все невелике тодішнє місто. Внизу тече Сена, по її зеленкуватій воді снують човни рибалок та купців-торгівців. Ген – гора Мучеників. На низькому правому березі – передмістя, що доходять до руїн абатства Святого Мартина. Нижче – млини. А далі вулиця Святого Мартина переходила в давню римську дорогу й зникала за обрієм…

Париж тих часів був невеликим, тісним і таки достоту брудним. Справді похмурим і непривабливим у порівнянні з сонячним, просторим Києвом, з його красивими соборами і церквами.

Із листів Анни ми дізнаємось сьогодні, що західна Європа тих часів – це було велике, глухе і безпросвітне поселення, околиця світу. Вважається, що політика римської гілки християнської церкви привела до повної деградації населення Європи, період з 500–600 до 1000–1100 років у Європі нині історики називають «Темними віками».

«Темні віки» – це історіографічний термін, що означає період європейської історії з VI по X століття. Але в один день чи місяць та рік темні віки не закінчилися, вони тривали ще й в XI столітті. Характерною ознакою того часу називають відставання західного регіону від Візантії, мусульманського світу і Китаю. (Правда, нині в західній історіографії широко використовується термін Раннє Середньовіччя.)

То що це таке – темні віки (в російській і деяких інших історіографіях термін практично невідомий)?

Королева Анна розмовляла, як уже згадувалося, кількома мовами – латинь, грецька, руська, знала церковнослов’янську. Але тут постає запитання: як вона могла спілкуватися з неграмотними французами, які цих мов тоді не знали? Відповідь: королева Анна знала ще й французьку. Хоча вже, якщо бути точним, то французької тоді не було, оскільки європейські мови почали розвиватися лише після епохи «Темних віків». Королева Анна у Франції спілкувалася готською мовою, що у Франції була предтечею французької, а до того мешканці Європи розмовляли й на різних діалектах. Зокрема, й на діалекті франків, що його загалом уже прийнято називати французькою мовою. Анна Ярославна прибула з міста на Дніпрі, що для всіх народів Європи було легендарним містом, про яке тоді розповідали міфи кельтів, германців, скандинавів. І в очах тамтешніх мешканців Анна з її трьома, а по суті – чотирма мовами, була королевою, що прибула з легендарних країв. Недарма ж Римський Папа Микола II, подивований політичними здібностями Анни Київської, писав їй у листі: «Чутки про ваші доброчинності, чарівна діво, дійшли до наших вух, і з великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте в цій досить-таки християнській державі свої королівські обов’язки з похвальною рвійністю і чудовим розумом».

Тодішній Париж був досить похмурим містом. Королівський палац з потужними стінами та вузькими віконницями, схожими на бійниці, теж справив на неї гнітюче враження. Анна звикла до краси стольного града Києва, у якому в ті часи нараховувалося близько чотирьохсот церков, до освічених співбесідників. Вона прибула з великої за обширом країни, тож Париж початку XI століття в порівнянні з Києвом мав вигляд затрапезного провінційного містечка.

Але їй судилося самою долею стати королевою в країні, де всі, починаючи з короля, були всуціль неграмотними. Місто було обнесене стінами – десь кам’яними, більше – дерев’яними і забудоване високими та вузькими будинками, серед яких лише де-не-де сірі церковки виднілися. Париж зовсім-зовсім не був схожий на її рідний Київ – привільний, сонячний!

Трудно і непросто звикала Анна Київська до Парижа, де вона вже була королевою. Скільки не дивилася з башти на Париж, а перед внутрішнім зором бачила рідний Київ на березі могутнього Дніпра. Русь тоді була краєм квітучим, краєм високої культури. І Париж XI століття – а в Європі ще тривали «Темні віки» – був у порівнянні з Києвом справді маленьким містечком. Тим містечком, про яке вона занепалим голосом говорить у драмі І. Кочерги «Ярослав Мудрий», що в Парижі будинки похмурі, холодні і темні, нема там ні крамниць, ні кравців путящих, нема у французького народу ні хліба доброго, ні меду, ні осетрини, ні млинців, ні наших солодких кавунів…

Але треба було жити – у тім Парижі, у тім королівстві, королевою якого вона вже стала, увінчана золотою короною в реймському соборі Святого Хреста, і французи, спасибі їм, таки визнали її за свою королеву.

Головна задача (як би ми сьогодні сказали) перед Анною з Києва постала відразу ж після вінчання в 1051 році з королем Франції Генріхом I. Їй треба було якомога швидше народити законного спадкоємця престолу! Королю вже було 43 роки, вік на той час доволі шановний, а корону Франції, на випадок чого, залишати було зовсім нікому.

І тільки з Анною Київською у нього з’явилися діти. А ними королева Анна Ярославна вже була міцно прив’язана до Франції. Життя її минало в основному в турботах про дітей. Король Генріх постійно десь був у походах: безпека королівства вимагала його невпинної уваги.

Зовні все ніби було добре. Де б королева не з’являлася (особливо в церквах, напівтемних і скромних, куди їм до київських церков!), люди радісно вітали її криками, в надії-сподіванці, що вона буде не така, як інші, краща і добріша.

Але, попри все, життя Анни в Парижі було млявим і безпросвітним, повністю позбавленим барв і світлих тонів. Чоловіка вона бачила рідко і ще рідше залишалася з ним наодинці. За столом, під час поїздок по королівських володіннях, ловах, в королівській раді, у якій королева брала участь нарівні з Генріхом, завжди і в будь-яку хвилину були чужі люди. Навіть у королівській спальні раз по раз з’являлися то сенешаль (вищий двірський чиновник, який завідував внутрішнім розпорядком), то гонець з яким-небудь терміновим донесенням, то старий псар з повідомленням про хворобу любої суки короля… А перед тим, як лягти в подружнє ліжко, Генріх довго сидів перед запаленим каміном – босий, в одній сорочці, і ворушачи залізною кочергою вугілля, розказував (як їх нудно було слухати, одне й те саме) королеві про свої проблеми, і Анна ловила себе на почутті, що їй стає шкода цього немолодого, вже хворого чоловіка з хриплим, завше простудженим голосом, якого вороги затискували з усіх боків, як вовки одинокого пса біля вівчарні.

Проблем у Генріха й справді було багато. Як у таких випадках кажуть: не до жінки, адже доводилося раз по раз хапатися за меча, згукувати своє не таке вже велике військо і мчати на бій зі своїми непокірними васалами.