Розділ «Сказання друге. Сподіваюсь, що саме Ви – король?..»

Анничка – теж у сорочечці, – трохи розгублено до нього посміхалася, намагаючись оволодіти собою.

– Та це ж я, твій король! – вже нетерпляче вигукнув владика Франції. – Чому королева не кидається до мене з обіймами, повними любові?

Анничка руками сплеснула.

– О ля-ля, я свого стрічаю короля!

– Королево моя, ти знаєш, чим ми в цій пишній опочивальні зараз будемо займатися – як Бог дасть сили?

– Тим, чим займається кожне подружжя…

– Правильно, – король, будучи старшим за Анну (за віком у батьки їй годився), намагався говорити з нею, як із малим дівчам – це йому подобалось. – Моя королева правильно сказала: повінчані в соборі Святого Хреста, ми є подружжя. А коли ми подружжя, то знаєш ти, люба моя, чим ми зараз при світлі свічок будемо займатися? Тим більше, мені потрібен спадкоємець мого трону.

– Знаю, знаю, ваша величносте. Ми будемо… будемо гратися в ладки-ладусі…

– Гратися? – здивувався король. – О, мені подобається, що я буду гратися зі своєю королевою. Тільки що се таке… ла-адки… ла-ладусі?

– А ми, ваша величносте, сядемо на ложі ладком-ладочком і будемо ладкати, в долоні одне одного ляскати. І співати: «Ой, ладо-ладусі, ой, ладо-ладоньки, погравшись, ляжемо спатоньки…»

– Це у вас, на Русі, молоді так… граються? Я готовий. О, я теж хочу так гратися з моєю королевою.

І вони почали гратися, всівшись одне перед одним на ложі – ляскали одне одного в долоні, вигукуючи (король старанно повторював за королевою слова чужої йому мови):

– Ой, ладо-ладусі, ой, ладо-ладоньки, погравшись, полягаємо спатоньки.

– Мені подобаються такі… такі ладусі! – вигукував король. – Тепер я вірю, що в мене буде спадкоємець. Таки буде!.. Але скажи, що таке ваше «ладо» означає?

– У нас, у русичів, Ладо – це бог радощів, веселості та любові. А ще у нас так називають коханого чи кохану: ладо моє…

– Ладо моє… – повторив король. – Я буду тебе завжди так називати: моє ладо.

І його величність укотре впевнився за той вечір, що з таким руським богом любові у них неодмінно буде – буде! – спадкоємець… О, яким він був досі сліпцем!..

– О, моя ти… моя ти ладо…

– Ладо, Ладо, ді-ді Ладо, – ляскаючи в долоні його величності, співала Анничка.

– Ладо, Ладо, ді-ді Ладо, – ляскаючи в долоньки королеви, радо вигукував король. Щоби з ними завжди був Ладо – бог любові, молодий та веселий. І буде, буде в нього спадкоємець: бо кому ж він, пішовши в кращий світ, передасть свій трон? Щоби спадкоємець і після нього творив державу франків.